Україна-Європа - Лада Лузіна
Але тріщини були, й зараз завалилася майже третина замку. Уламки скелі та колод утворили щось схоже на химерні сходи.
На щастя, ляхам довелося подолати певну відстань і тому, коли вони полізли на гору, волинці, більшість яких все-таки вціліла, зустріли їх градом стріл.
Луки – потужні татарські луки – значно проріділи натовп атакуючих.
Але водночас інший загін пішов на штурм брами.
Те, що було далі, князь пам'ятав погано. Залишилися лише деякі окремі моменти – ось він перехоплює меча двома руками – щита так і не взяв – і рубає. Рубає. Рубає.
І раптом – страшний біль. Морок. Забуття.[23]
* * *
– Я ж і другого разу, вважай, був присутній. Коли вони Кейстута заманили на переговори й гадали, що впіймали – долаючи біль, посміхнувся князь.
Воєвода знав, що князь не просто «був присутній»…
* * *
Сім місяців тому,
Кріві-крівікайте[24] Ліздейка, хоча був вже, м'яко кажучи, немолодим, але заколов рудого бика одним блискавичним, точно поставленим ударом. Бик повалився, не смикнувшись. У князя Кейстута майнула думка, що це протиприродно – але питання, чи це якісь чари, чи просто биків чимось поять перед жертвою, належало до таємниць жерців, сувати ніс в які не варто було навіть князям.
Ліздейка, якого інколи називали Радвілою[25] (до речі, чи правда, що батько знайшов його у гнізді орла?), наповнив окутий сріблом ріг кров'ю, підніс спочатку Кейстутові, потім іншим монархам. Диво дивне – полонені – брат Любарт та небіж Семен (о Боги литвинів, в якому він стані! Ті, кого на погребальне вогнище кладуть – отак виглядають! А то й краще!) – так от, родичі пропустили повз себе, як це й личить християнам, а от Людовик, Казимир, Болеслав Мазовецький та тевтони, які виступали посередниками на переговорах, – усі випили!
Кейстутові стало майже весело. Адже умови договору передбачали, зокрема, прийняття християнства ним, Кейстутом, та всім його князівством! І тільки-но підвисивши печатки свої, християнські прочани,[26] які пояснювали свої походи поширенням вчення Христа (Кейстут далеко не був певен, що Христос визнав би це вчення своїм), і не кліпнувши оком, беруть участь у поганському обряді, за що їм, власне кажучи, світять пекельні муки. «Вони гадають, що, як я не християнин, то й не розумію?»
Навколо гомонів, співав, пирував величезний табір. Табір чотирьох військ – угорського, обох польських – королівського, Казимирового[27] та Болеславового (Болеслав – князь Мазовецький) та орденського. Німці, начебто, виступають як посередники. Проте табір в них не окремий, а спільний з однією з сторін.
– Отже, – посміхаючись, продовжив Людовик (німецькою володіли всі, лише нещасний зранений Семен погано), – я гадаю, що Його Милість Великий Князь Кейстут може відпустити ту частину слуг своїх, які не потрібні під час подорожі до Буди, де він прийме святе хрещення.
А от про Буду досі не було мови! Буда ще не стала мадярською столицею, і ніхто не думав, що стане. Єдина слава, що дійшла про неї так далеко, була слава фортеці – і, відповідно, в'язниці.
– Я брав лише тих, хто поїде зі мною, – про поїздку, хоч і не так далеко, мова йшла, й саме тоді Кейстут насторожився вперше. Він чудово знав, що прийняти хрещення можна й у похідній церкві-наметі.
Ну, ясно, для князя воно краще в соборі… Та не в Буді ж!
– Так що двоє чи троє супроводять брата та небожа…
– Його Милість князь Семен теж їде до Буди.
Та-ак. Зараз він скаже, що угода передбачає звільнення Любарта та його підданих. А князь Семен, хоча й взяли його у полон разом з вуйком, проте, оскільки він князь, у це поняття не входить.
Точно. Саме це й говорить Лайош-Людовик. Насправді вони хочуть залишити собі ще одного заручника. На Любартовій службі – ще один Семенів брат. Навіть якщо він, припустимо, Семена не любить, проте, побоюючись ганьби, мусить дбати про безпеку брата свого.
Пастка. Як він і передбачав, пастка. А заручники в його таборі не допоможуть. Люб'язні господарі послали таких, яких їм не шкода…
Кейстут Гедимінович, не звертаючи уваги на відчай, написаний на Семеновому обличчі (погано володіє собою, не личить це князеві!), поговорив ще про одне, про друге… а потім проявив бажання виспатися перед дорогою.
… Перед входом до намету, як і раніше, стояли литвини (роззброїти їх – означало визнати, що Кейстута взято в полон), та в десяти кроках від входу палало вогнище, біля якого влаштувалося кілька воїнів. Інше таке ж вогнище примостилося позаду намету.
Семен повернувся до дяді, з написаним на обличчі наміром вилаятися і… затнувся, бо Кейстутове обличчя просто волало – «мовчи!».
Вони мовчали три доби. Тобто, ясна річ, говорили про те, про се, але, навіть коли були сам на сам, нічого важливого не торкалися.
Об'єднане вороже військо рухалося повільно, на привалах багато хто пиячив.
– А чи не зіграти нам в шахи, а, брате? – ці Кейстутові слова пролунали третього вечора… І Семен відчув, що це не просто пропозиція пограти.
Щось готувалося, щось повисло в повітрі. Час тягнувся нестерпно до фізичного болю.
Пісні та галас у таборі потроху меншали – хміль брав своє, п'яні позасинали. Проте угорці (чи це поляки?) біля вогнищ були тверезі. Одне вогнище навпроти входу, друге позаду – щоб не висковзнули, тканину порізавши. Несподівано вуйко підвівся, підійшов до входу, рукою підманив Семена.
До воїнів біля переднього вогнища додався ще один, чомусь з патерицею з набалдашником з бурштину, і Семен розпізнав патерицю раніше, аніж людину. Як він тут опинився, вайділа,[28] Ліздейкін учень, та ще з патерицею вчителя?!
Семен побачив, як ворожі погляди схрестилися на посохові верховного мага.
Несподівано Кейстут підхопив Семена під руки та потяг за собою. Жоден з тих, хто сидів біля вогнища, не лише нічого не сказав, але й не поворухнувся. Вони були наче сонні, тільки й того, що дивилися, вирячивши очі, на патерицю. Потім заспівали хриплими голосами, продовжуючи дивитися на бурштиновий набалдашник…
«Зачаровані!» – слова «гіпноз» князь, звісно, ніколи не чув.
У наметі хтось заговорив Кейстутовим голосом. А, це для того, аби вартові біля іншого вогнища, які зараз не бачать нас, нічого не запідозрили…
З темряви вийшла ще одна людина, обличчя не розбереш під
