Україна-Європа - Лада Лузіна

Двоє напідпитку, ведуть третього, який впився до нестями. Дуже правдоподібно, та душу Семенову пронизував жах. Так само, як тіло пронизував біль. Ось цей зрозуміє, що вони втікають. Або цей… Ні… Пронесло… А ось ці точно зрозуміють. Варта… Варта спить??!! Боже, порятуй, одарую церкву Твою, порятуй!

Вони вже у чагарнику. І раптом зупинилися.

З усіх боків підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло – свої.

– А ти молодця, небоже! – гучно (Гучно!) – прогудів Кейстут. – Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо…

– Дам, дам! – теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому не було тут. – А тепер – як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд з князями протрубив у ріг, та уся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах.[29]

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився і мало не впав.

Слуги підхопили і понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою…

Вранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя Мазовецького.

* * *

– Я… тобі… більше скажу, – продовжив Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова. – Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся – та зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута та Ольгерда) взяти одного заручника, то це повинен бути не менше, аніж небіж Людовика… На що король не піде. Якщо ж брати людей нижчого рангу, то їх повинно бути дуже багато – інакше безчестя буде Семенові Наримунтовичу, і брату його можуть нагадати – «за брата твого дали лише трьох панів», і Любартові неприємно.

– Щоб тобі їх не годувати.

Та не лише в їжі справа. З заручниками можна робити лише те, що зробили з князем. Ясно, що королі князя не вбиватимуть – навіщо? Тому заручників можна лише затримати, не позбавляючи їх власних слуг. Цілий загін досвідчених воїнів всередині обложеної фортеці.

А те, що вони обеззброєні, – то пусте.

– Твоя воля, князю.

Тим більше, що це розумна воля.

Хоча Дрозд, траплялося, нав'язував свою волю князеві, все не просто виглядало шанобливо та пристойно – воєвода щиро вірив, що в таких випадках він бере гору над князем для його ж, княжого, блага.

І ніяк інакше.

* * *

Ганна намагалася не дивитися на Яроша, а він на Ганну. Бо кожного разу, коли їхні погляди зустрічалися, їх неймовірно важко було розлучити. І вони розривали цей ланцюжок лише тому, що інакше він притягнув би їх одне до одного – та обох до лави. Хоча Ганна, на відміну від першої Ярошевої мачухи та й його рідної матері не була зі старим Ярошем вінчана в церкві,[30] проте парубок – як і переважна більшість людей тієї доби, уявлення про церковні приписи мав дуже слабке. Але він смутно відчував, що навряд чи його хтось похвалить, якщо він відкрито стане жити з Ганною. А кинути її – проти однієї цієї думки повставало все.

Тому Ярош зайнявся працею. Війна війною, а свічки потрібні людям. Більше того, під час облоги їх охочіше ставлять у церкві. Він розтопив у мисці шматок воску, трохи нагрів велику кулясту голову тієї ж речовини, по одному брав ґноти, притискав до м'якого боку воскової голови та крутив. Потім опускав виріб у миску рідкого воску, що кипів на вогнику, і теж повертав. Щоб більш-менш акуратно вийшло.

Свічка готова. І ще готова. І ще.

На славу Божу.

… Несподівано зарипіли двері і увійшов Єлисей. Ганна зойкнула. Ярош почав хреститися та бурмотіти:

– Господи, помилуй!

– Та живий я, живий! – перехрестився й собі Старий, перехрестився, доводячи, що він не привід. – Заходьте, хлопці.

За ним зайшло ще троє.

Єлисеєві було рівно п'ятдесят п'ять (про що він і не здогадувався) та його обличчя з фігурою справляли зовсім різне враження. Подивитися у обличчя – можна дати всі сімдесят, глянеш на фігуру – особливо ззаду – тридцять п'ять, сорок щонайбільше.

Його вузькі очі, які нагадували про азійську кров (серед його предків був, щонайменше, один половець) світилися неабияким розумом. Меч, з яким він покинув хату, кудись щез, проте за поясом – бойова сокира, за спиною – булава на довгому держаку, а в руках Старий тримав кушу, хоча в похід пішов з луком.

– Це жінка моя, а це син. Ярош.

Старий був одружений чотири рази (Ярошева мати була вже другою) та зачав чотирнадцять дітей, двох дочок видав заміж, останній син стояв тут, а решту Старий поховав.

– А ось це – Петро, Кад'ян та Волчко.

Ярош зрозумів, що батько з невідомо де взятими товаришами просковзнув у місто перед самим ворожим носом, а затримався тому, що їх розпитували – де були та що бачили.

І як далі жити?

© К. Когтянц, 2014

Богдан Коломійчук

Вбивство в старому театрі

(уривок з повісті «В'язниця душ»)

Уфойє колишнього театру Скарбека, а тепер філармонії було людно, і Вістович почувався незатишно. Незатишно йому було ще й тому, що Анна, його дружина, також мала пригнічений настрій. Після того як старий театр було остаточно закрито, вона сподівалась, що невдовзі її запросять працювати до нового, але пропозиція все не надходила. Новий театр, збудований за кошти міста, вже починав репетиції, і наступного року планувалось відкриття сезону, але про Анну Каліці не згадували.

Стоячи навпроти чоловіка, вона зовсім на нього не дивилась, а розглядала інтер'єр, мовби бачила ці стіни і картини вперше. Можливо, Анна хотіла побачити зміни, проте все лишилось, як було. Тільки театр називався тепер філармонією, куди вона, щоправда, могла заходити без квитка.

Вістович, навпаки, не зводив з неї погляду. Анна була все такою ж привабливою, як і раніше. Роки не зіпсували її красу, а тільки додали шарму. У темному волоссі, що виднілось з-під капелюшка, зовсім не було сивини або ж її надійно приховали. Зморшки на обличчі міг помітити тільки дуже уважний спостерігач. Проте, вони тільки підкреслювали гарні риси її обличчя.

Комісарові хотілося, щоб зараз вона трималася за його лікоть, а він шепотів їй подружні дурнички, від чого б Анна червоніла і заливалась веселим сміхом. Так,