Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Але чому обурив тільки випадок із Порєчєнковим, а не десятки інших, коли зброю в руки брали журналісти або священики? Можна пояснити просто — час настав, не все так складається для Кремля у його взаєминах із міжнародними організаціями. Ще рік тому неможливо було собі уявити, щоб європейські структури підтримали заборону Україною російських телеканалів. Тепер, здається, вони зрозуміли, що російська пропаганда — справді страшна зброя. ОБСЄ зробила заяву про те, що Порєчєнков стріляв у касці з написом «ПРЕСА», дискредитуючи журналістику. Спілки журналістів Росії і Москви вмить відгукнулися і затаврували ганьбою, залишивши у спокої «Ґрішу» Філіпса та інших пропагандистів у касці «ПРЕСА».
Російська журналістика вмирає. Останні 15 років вона вмирала з великим задоволенням, так і не зрозумівши переваги свободи слова. Владі демократія не потрібна, і за радянською звичкою із «працівників засобів масової інформації і пропаганди» зробили те, що потрібне владі, — вони продалися. Можна посварити Порєчєнкова, Кобзона або лікаря Лізу — у будь-якому разі вони можуть одягнути що завгодно, навіть гімнастичний костюм Аліни Кабаєвої, суті це не змінить. Ні Спілка журналістів Росії, ні Спілка журналістів Москви так і не сказали головного — всі ці люди потрапили до Східної України завдяки брехні російської «журналістики».
БЕРЛІНСЬКА СТІНА ВПАЛА, РОСІЯ ЗБУДУВАЛА НОВІ
Радіостанція «Голос Америки» опублікувала архівне інтерв’ю Едуарда Шеварднадзе, колишнього очільника МЗС СРСР: «Я дізнався про падіння Берлінської стіни від радянського посла в Берліні. Я тоді перебував у Москві. Посол зателефонував і повідомив мені, що німці починають ламати стіну».
Потім він говорив, що не допустив втручання радянської армії, але фрагмент інтерв’ю корисний для тих, хто міфологізує цю людину, яка випадково потрапила в міністри СРСР. І він, і багато його соратників розповідають про падіння Берлінської стіни так, ніби Шеварднадзе мало не сам тримав у руках лом або кувалду.
Шеварднадзе був не проти такого міфу, йому подобалося бути «великим». Через три роки Росія збудувала нову «берлінську стіну» вже для Шеварднадзе — в Абхазії, і він з цим нічого не зміг вдіяти.
У світі налічується кілька десятків розділених держав. Причини поділу територій здебільшого були релігійні або пов’язані з розпадом колоній. З появою Російської імперії кількість розділених держав почала збільшуватися, після утворення СРСР — поділ територій і народів став політикою Радянського Союзу. В 1918 році Алєксандр Блок у своїй поемі «Дванадцять» передав настрій більшовиків:
Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем…[20]Поема була істеричною і сатиричною, як і сам той час — п’яні матроси грабували палаци й будинки знаті, склади й магазини; налякані владою, що звалилася на них, більшовики не знали, що робити з країною. Найліпший спосіб відволікти — оголосити про світову революцію. Щоб грабували і вбивали не лише в Росії.
Радянська Росія, оговтавшись від громадянської війни, почала з окупацій. Червона армія збирала Радянську імперію за мапою ненависних царів. Зібрала майже все: у 1939 році радянські війська ввійшли в Польщу, взимку 1939–1940-х років фіни самовіддано розгромили Червону армію. Ще раніше завоювали Центральну Азію та Кавказ. Проте справжню «світову пожежу» було роздуто пізніше, коли у більшовиків прокинувся апетит після Другої світової війни, після захоплення Східної Європи. На війни і захоплення почали витрачати величезні кошти. В ім’я «миру в усьому світі».
Десятки тисяч радянських «цивільних» фахівців воювали у лавах армій в Північній Кореї, Лаосі, Алжирі, Єгипті, Ємені, В’єтнамі, Сирії, Камбоджі, Бангладеші, Анголі, Мозамбіку, Ефіопії, Нікарагуа, Гондурасі, Сальвадорі, Кубі, Болівії, Гренаді — всього у понад двадцяти країнах Африки, Азії, Латинської Америки. Щороку СРСР витрачав 35 мільярдів рублів тільки на військові постачання колишнім соціалістичним країнам і країнам «третього світу», щоб навернути їх до комуністичної віри. «Безкорислива допомога», за даними міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе, що виступив на XXVIII з’їзді КПРС, склала 700 мільярдів рублів за 20 років. За курсом 1990 року — 63 копійки за долар, сума значна — понад 1 трильйон доларів. Борги Північної Кореї за постачання радянської зброї (війна 1950–1953) склали 2,2 мільярди рублів, Лаосу (1960–1964) — 0,8, Алжиру (1962–1964) — 2,5, Єгипту (1962–1974) — 1,7, Ємену (1962–1963) — 1,0, В’єтнаму (1965–1974) — 9,1, Сирії (1967–1973) — 6,7, Камбоджі (1970) — 0,7, Бангладешу (1972–1973) — 0,1, Анголи (1975–1979) — 2,0, Мозамбіку (1967–1979) — 0,8, Ефіопії (1977–1979) — 2,8, Афганістану (1978–1991) — 3,0, Нікарагуа (1980–1990) — 1,0.
Ці цифри можуть розчулити навіть запеклого прихильника радянського імперіалізму: всі ці величезні кошти спрямовували не на будівництво заводів і фабрик, магазинів, шкіл і лікарень, вони йшли на війни, на яких гинули мільйони людей. Більшість військових витрат припадає на час правління Брєжнєва, який був параноїдально хворий на «боротьбу за мир у всьому світі». Сотні військових закритих заводів-«ящиків» працювали на оборонку, яка насправді була «внеском у світову пожежу».
Усі ці витрати на «світову пожежу» припадають на період після Другої світової війни. З часу створення радянської Росії, а потім і СРСР було ще шість великих воєн та кілька десятків збройних конфліктів. Потім була участь у громадянській війні в Китаї в 1946–1950-х роках, придушення повстань у НДР (1953), Угорщині (1956) і Чехословаччині (1968), бойові дії на острові Даманський і поблизу озера Жаланашколь у 1969 році. Едуард Шеварднадзе у травні 1988 року заявив, що військові витрати СРСР становлять 19 % від ВНП, у квітні 1990 року Горбачов округлив цю цифру до 20 %. Через рік начальник Генерального штабу
