Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Росіяни — дуже тонкі поціновувані словесності. Вони точно знають, що квиток, вокзал й аеропорт — російські слова. А якщо «Аэрофлот» літав до Сімферополя, то Крим — точно російський. З погляду російської лінгвістики, якщо російська людина змогла вимовити яке-небудь слово, воно автоматично стає російським. Або подивився, до прикладу, Пьотр I на свого арапа Ганнібала і сказав, що бути йому з тієї миті росіянином, а зватимуть його Абрамом. У 1705 році ще не було РНЄ і тому ефіоп (або камерунець, за іншою версією) став прадідусем великого російського поета Алєксандра Пушкіна. Прабабусею була шведка Крістіна Шьоберґ, але це вже нікого не стосується.
Позначення «росіянин» до національності не має жодного стосунку. Бо якби нинішні росіяни почали з’ясовувати походження своїх прізвищ, то, найімовірніше, відсотків 40 знову стали б татарами, 30 відсотків — українцями, інші — німцями, поляками, французами, шотландцями. Я б, наприклад, знову став греком. А прізвище — це теж посада, дана Сенатом Російської імперії в 1888 році.
Із такою гарною і різноманітною історією — якраз будувати толерантну державу, як це зробили американці майже 250 років тому. Як і США, Росія — штучна країна, яка починалася з Московського князівства, що у XVI столітті мало площу близько трьох мільйонів квадратних кілометрів. А потім у результаті загарбницьких воєн збільшилася в шість разів. І народів із захоплених територій додалося, і природних копалин для розвитку. Відмінність від американців лише в тому, що люди різного етнічного походження, або, як люблять казати в Росії, — національностей, приїжджали на американський континент бути вільними. У Росії народи захоплювали, щоб робити невільними.
Ненависть раба до рабовласників, як відомо, дивна — тиха ненависть, що часто виражається в неосяжній любові до образу, вчинків, слів і наказів. Як у Радянському Союзі: знали, що Сталін — тиран і вбивця, але після смерті голосили й умирали в тисняві на похоронах. Як зараз — не проблема дізнатися, скільки людей загинуло в обох чеченських війнах, або просто підрахувати кількість жертв у всіх катастрофах і вибухах за останні 14 років — їх десятки тисяч. Однак кожен росіянин давно, ще з радянських часів, знає, що плакат «Лишь бы не было войны» адресований тій частині населення, яка не воює. А друга частина воювала в численних радянських, а зараз і російських війнах.
Формула російської закритості доволі проста — неосвіченість і небажання знати про світ, помножені на пропаговану винятковість і вседозволеність. Можна додати «православіє», що його я навмисно ставлю в лапки, оскільки РПЦ зазвичай закликає не до любові та співчуття, а до вбивств і помсти, чергового завоювання «русскіх земель». РПЦ стосовно Грузії не забуває стверджувати, що вони «єдиновірні». Але жоден священик-єдиновірець не приїхав і не встав на шляху російських танків та не закликав до упокорення. Понад те, ієрархи РПЦ всіляко догоджають сепаратистам, потураючи їм. В Абхазії перебудовують давні грузинські храми, перетворюючи їх на «a la russe» — з цибулинками і позолотою. Наступний «об’єкт» уваги РПЦ — Україна. Здається, вже всі забули про Христа, про православ’я, про цінності і заповіти. Таке відчуття, що у РПЦ свій «Ісус», якого вона використовує в політичних цілях. Як Лєніна, про якого піклується Путін, не забуваючи доторкнутися чолом до тих святинь, що їх вождь світового пролетаріату наказував знищувати.
Росіяни, як ті діти, заплющують очі й гадають, що із заплющеними очима світ виглядатиме інакше. Світ, звісно, інший, тільки там не можуть зрозуміти, чому вже майже сто років на одній шостій суші 142 мільйони осіб стоять із заплющеними очима. Тим небагатьом, хто не хоче залющувати очі, їх закривають насильно — забороняючи вільне телебачення, газети, інтернет. Є стара відмовка, написана Фьодором Тютчєвим, — «умом Россию не понять»[16]. Однак вона стосується не тих, хто дивиться на Росію зі сторони, а тих, хто живе всередині. Тому що із заплющеними очима ані побачити, ані зрозуміти світ неможливо.
ПРО БАТАЛІЇ В ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙНАХ
Судячи з численних публікацій, тема інформаційних воєн, а також долі тих, хто програв і переміг, знову стає актуальною. Часто різноманітні експерти, описуючи небезпеку інформаційних воєн, плутають кількість інформаційних «бомб» або «снарядів» із реальним ефектом. Чи може брехня Дмітрія Кісєльова збільшити кількість «постраждалих» у російсько-українській війні? Наскільки запал російського телебачення порівнюваний із реальним станом справ у зоні воєнних дій? І, нарешті, наскільки брехня, розрахована на жителя Хабаровського краю, годиться для задурманювання мешканця Яремчі в Івано-Франківській області? Чи варто таку увагу приділяти темі інформаційної війни і наскільки вона насправді небезпечна для політики?
Як і будь-який військовий конфлікт, інформаційні війни мають різні приводи, стратегічні розрахунки, тактичні ходи й очікуваний результат. До прикладу, першу чеченську війну (1994–1996) виграли журналісти. Звичайна річ, чеченські ополченці досить активно і запекло чинили опір російській армії, що у багато разів переважала кількістю та якістю зброї. Але чеченці все одно перемогли в тій війні, і результатом перемоги стало підписання Хасав’юртівських угод. Проте чеченці виявилися переможцями і в інформаційній війні. Вони були відкриті й допускали російських та іншоземних журналістів у місця своєї дислокації, давали інтерв’ю, дозволяли розмовляти з полоненими і всіляко демонстрували свою військову і моральну перевагу над армією генерала Ґрачова. Всередині самої Ічкерії в умовах воєнних дій виходило багато газет і працювали невеликі телестудії, які конкурували між собою, але були єдині в тому, що Ічкерія бореться за свою незалежність.
Перемогти чеченців ні силою зброї, ні в інформаційній війні Кремль не зміг. І тоді, після появи Путіна спочатку у ФСБ, потім в уряді і, нарешті, в Кремлі, було вирішено влаштувати Ічкерії інформаційну блокаду. Водночас було проведено кілька десятків інформаційних диверсій — раптом майже щотижня в Ічкерії почали викрадати відомих журналістів. Якщо використовувати термінологію військової науки, то інформаційна війна з 1997
