Антирадянські історії - Олєґ Панфілов

Ще до того, як стати вождем, він був пересічним революціонером-емігрантом, який жив у спокійній Європі, підбурюючи прибічників грабувати банки і вбивати людей. Майбутній «батько народів» Іосіф Сталін керував групою більшовиків із тифліської організації РСДРП, яка 13 червня 1907 року розстріляла і закидала бомбами два фаетони. У них касир Державного банку Курдюмов і рахівник Ґоловня, отримавши на пошті 250 000 рублів, супроводжувані двома вартовими та п’ятьма казаками, попрямували в банк. Під час пограбування було вбито двох городничих, смертельно поранено трьох казахів, поранено двох казахів і одного вартового, а також 16 перехожих. Усі учасники пограбування зуміли сховатися, уникнувши арешту. Всі гроші, захоплені в результаті пограбування, надійшли в розпорядження групи Лєніна. Гроші були доставлені у Фінляндію особисто Сімоном Тер-Пєтросяном (Камо).

Це лише один з епізодів терористичної діяльності більшовиків, які організували переворот у жовтні 1917 року і насадили «червоний терор». Кривава історія СРСР ретельно приховувалася від населення, яке переконували пропагандою у правоті радянських вождів. На переконання Лєніна, більшовизм мав «роздути світову пожежу», поширивши на інші країни терор і перевороти. Під гаслами соціалізму Радянський Союз втручався у внутрішні справи держав по всьому світу, забезпечуючи терористів грошима і зброєю. А справа пропаганди — називати прорадянські перевороти гарними епітетами.

Як, наприклад, назвати «інтернаціональну допомогу» в Афганістані? Переворотом? Державним тероризмом? Смішні й непереконливі запевнення радянських вождів, що радянський десант ГРУ, який захопив палац Аміна, просто привіз йому продовольчу допомогу, а той вирішив відмовитися. Довелося її нав’язати. На підтримку кинули «обмежений контингент», приблизно 100 тисяч солдатів і офіцерів. Із Душанбе привезли нетверезого Бабрака Кармаля, і Афганістан зажив «нормальним життям» окупованої території. Тоді Сєрґєй Лавров обіймав посаду другого секретаря Відділу міжнародних економічних організацій МЗС СРСР і, напевно, пам’ятає ті події. Особливо, коли в розпал «інтернаціональної допомоги» він був старшим радником Постійного Представництва СРСР при ООН. За 10 років «допомоги» загинуло 1,5 мільйона афганців, ще 5 мільйонів стали біженцями.

У принципі зрозуміти Сєрґєя Лаврова можна — він виріс у системі, що терор називала «щастям народним» тих, хто жив у країні, де «вільно дихає людина». Страх перед київським Майданом, перед потенційним московським або пітерським штовхає очільника МЗС РФ до словесної еквілібристики. Росія приєдналася майже до всіх міжнародних конвенцій, Путін і Лавров постійно говорять про «загрозу тероризму». Але, як і раніше, всі останні десятиріччя у Кремля своє розуміння тероризму й терористів, революцій та контрреволюцій, державних переворотів та національно-визвольних рухів. Не може країна, що виросла на традиціях терору і позасудових розправ, не боятися покарання за свої злочини. Лавров саме на це й натякнув. Проблема тільки в тому, хто прислухається сьогодні до Росії, що стала ізгоєм завдяки своїй підтримці тероризму і державних переворотів.

Відразу після грузинської «революції троянд» я проводив тренінг для молодих киргизьких журналістів, і серед них виявилося кілька осіб, які цікавилися тим, що сталося у Тбілісі. Розповів, що знав, але мене здивувало запитання найнастирливішого: «А ми у Киргизстані так зможемо?» Я відповів, що ні. «Чому?» — ображено запитав настирливий. «Ви не грузини», — сказав я.

Потім шкодував, що міг якось образити молоду людину, яка, не дай Боже, подумала, що грузини могли бути ліпші за киргизів. Але вже десять років як ми друзі, а те запитання стало лише приводом, що його ми використовуємо, коли розмірковуємо про долі пострадянських територій. А для мене — і причиною, щоб подумати про природу «кольорових революцій».

Зрозуміло, я не приймаю версії західної змови, зручної кремлівським пропагандистам, які намагаються принизити бажання народів спробувати жити самостійно, не в імперії. Раніше придумували принизливі — «басмачі», «біляки», «бандерівці» (знову актуально), але пропагандистські терміни працювали якийсь час, їх забували або вони трансформувалися. Про «бандерівців» знову згадали — їх, з’ясувалось, як і раніше, ненавидять у Росії, але в Україні ними тепер гордяться.

Хоч би як не старалася кремлівська пропаганда, історична пам’ять набагато міцніша і тривкіша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СРСР пам’ять почала давати про себе знати все частіше й частіше — відкрилися кордони, з’явився інтернет, люди почали спілкуватися, отримувати колись цензуровану інформацію, зрештою, думати.

Які чинники впливають на «кольорові революції»? По-перше, історія державності. На пострадянському просторі лише небагато країн можуть похвалитися тим, що існує в межах своєї історичної території, історичної держави, яка виникла не менше, ніж кілька століть тому. Вирізняється Грузія, незважаючи на те, що в різні періоди піддавалася нападам і була частиною кількох історичних імперій. У Центральній Азії кордони сучасних держав штучні, вони окреслені тов. Сталіним. На Кавказі, крім Грузії, та сама ситуація — сучасні Вірменія й Азербайджан до того були частинами Персії або невеликими ханствами, залежними від більших сусідів. Майже схожа історія в України, Молдови та Білорусі, на різних етапах вони частково або повністю входили до складу колишніх імперій (при цьому, зауважимо, Україна свого часу мала державність).

По-друге, традиції політичної культури. Після 1917 року майже всі нинішні пострадянські держави намагалися звільнитися від розваленої Російської імперії і жити самостійно. Навіть у Бухарському еміраті, протектораті імперії, партія джадидів, «молодобухарців», під впливом соціал-демократичних ідей написала програму створення Бухарської Народної Республіки, в якій був навіть розділ про свободу слова. У 1918 й особливо в 1920-х роках Червона армія почала наступ на всіх фронтах, знищуючи незалежність України, Білорусі, Бухарської і кавказьких республік. Найдовше трималася Грузія, у якої вже був свій парламент, а жінки вперше у Європі були наділені правом голосу. В лютому 1921 року Червона армія захопила і Грузію.

По-третє, традиції свободи слова. Звісно, газети, що виходили на просторах Російської імперії, піддавалися цензурі, але на національних околицях були такі, що вирізнялися вільнодумством. Їх видавали просвітителі, які більше переймалися збереженням рідних мов, ніж політикою. Традиції щодо вільного слова були в Грузії, Україні й Білорусі. За радянських часів просвітницьку роль відігравали видання з еміграції, що потрапляли на територію СРСР у невеликій кількості.

По-четверте, традиції публічної політики. Яскраві політики, що засвітилися в Державній Думі 1905–1917-х років, стали і першими публічними політиками XX століття у Грузії, Росії, Україні та інших молодих державах. Проте традиції були і поза парламентською діяльністю — хай там як,