Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд
Обстановка в Ель-Куті залишається незмінною. Усі чекають на підкріплення. Дехто охоплений нетерпінням, інші більш стримані, майже апатичні, зневірилися у швидкому порятунку. Називають їх жартома siegy або dugoutish[153]. Кільце блокади стискається. Сьогодні їх бомбардував ворожий літак. Мослі: «Коло замкнулося. Нас обстрілюють з усіх боків, навіть з повітря». Сьогодні всіх вразила новина про те, що вдома, у Великій Британії, людям нічого не відомо про події у Месопотамії. Уважають, що корпус впав у якусь зимову сплячку».
Мослі занотовує у своєму щоденнику:
Дочитав сьогодні роман. Як би то не було, але добре, що я знову затужив за Англією. Ми всі сумуємо за чимось; і велике благословення цивілізації в тому, що вона дає нам можливість вгамувати тугу. Боже мій! Чого б я не віддав зараз за склянку молока і пудинг. Температура тримається на позначці 39,4 градуси, мене морозить. Спробую заснути. Кроки вартових стрясають дах над моєю головою. Триває сімдесятий день блокади.
92
Понеділок, 14 лютого 1916 року
Крестен Андресен сидить у Монтіньї та розмірковує про мир
Чи то зима, чи то весна? Укриті льодом калюжі. Світло-коричневі барви ландшафту. Уже кілька місяців триває затишшя, і він цьому радий. Андресен устиг побувати на передовій, але він там не воював, а копав. Удень вони ховалися в якомусь підвалі, прислухаючись до розривів снарядів; уночі вирушали на лінію фронту і рили. Позиції розширюються і поглиблюються, і вигляд цих багатокілометрових окопів з пухким дротяним загородженням не стільки вражав, скільки наводив тугу. Він запевняв інших і самого себе, що неможливо досягти якогось рішення силою зброї, — що більше минає часу, то надійніше зміцнюються оборонні рубежі. Він також чув, що німецькі та французькі солдати уклали щось подібне до мовчазної угоди: просто дати одне одному спокій, поки є така змога. Проте раз у раз точилися жорстокі бої, які, утім, так само швидко завершувалися, — логіка подій залишалася для нього незбагненною.
Якщо не враховувати риття окопів ночами, Крестен Андресен вів цілком стерпне життя. Він уникав неприємностей і небезпек. Як і раніше сумував за домом. Андресен намагався триматися подалі від своїх німецьких товаришів, уважаючи їх пияками, і насилу витримував монотонні, сірі будні. Іноді вони жартували одне з одним, підсипаючи перцю в чиї-небудь «свинячі рила» — так на солдатському жаргоні називалися протигази. Коли знаходився час, він відвідував інших данців, щоб поспілкуватися, поговорити. Він прочитав Мольєра і потоваришував з обозним конем. Після того, як надійшла новина про капітуляцію Чорногорії перед Австро-Угорщиною, усі почали міркувати про те, що це перший крок, за яким будуть інші, що до Великодня повинні укласти мир, можливо, трохи пізніше. І так далі.
Андресен занотовує у щоденнику:
Недавній наступ повністю зупинено, запанувало затишшя. Давно вже я не чув гуркоту гармат. Гадаю, що до серпня війну буде завершено. Але відразу повернутися додому не вдасться. Напевно в старому світі виникне жахливий хаос. Мені здається, що життя тимчасово застигне, щоб потім зацвісти з новою силою.
93
Четвер, 2 березня 1916 року
Пал Келемен спостерігає за жінкою на вокзалі в Босанскі-Брод
Лихоманка і втома, що дошкуляли йому останнім часом, нарешті отримали пояснення: у нього малярія. Не в тяжкій формі, але все одно він потребував лікування. Зрозуміло, він дуже зрадів, дізнавшись, що буде поміщений в угорський госпіталь. Накрапав дрібний весняний дощик, коли Келемен попрощався зі своїми товаришами-офіцерами і солдатами, причому прощання було дуже зворушливим — його сержант навіть заплакав. А потім він залишив табір у цьому заболоченому місці під Каттаро і попрямував на військовому транспортному кораблі під Фьюме[154].
Вони йшли вздовж узбережжя Далмації, загасивши вогні, під крижаним вітром, повз найнебезпечнішого місця в Адріатичному морі — там, де море перетворювалося на мішок, забитий гігантським італійським мінним загородженням біля Отранто. Сам він не розумів, чому екіпаж насилу приховував хвилювання. Він «не міг зрозуміти, що досі знаходяться люди, у яких від думки про небезпеку починають блищати очі. Усе ще б’є ключем така жива, уперта енергія». Поки інші тупцювали на промерзлій палубі, нервово шукаючи очима італійські міни, Келемен сидів на самоті в порожній офіцерській їдальні та пив червоне вино «Vöslauer Goldeck».
А сьогодні він сидить і чекає на потяг до Босанскі-Брод. Це залізничний вузол, і тут багато солдатів[155]. Вулицями снують вантажівки, на вокзалі можна побачити паровози і вагони всіляких типів і моделей. Усюди укладено великі штабелі продуктових консервів і боєприпасів. Старі бородаті ополченці в забрудненій формі навантажують і розвантажують. У привокзальному ресторані тісняться військові та державні службовці. За одним із столиків сидить молода жінка. Уся його увага прикута саме до неї:
На ній проста поношена сукня, навколо шиї — щось на кшталт хутряного боа. Я не міг відірвати очей від цієї тендітної, стомленої жінки, від її дорожньої подушечки, шалі та сумочки, коробок, що стояли на стільцях, пальто, що висіло на гачку. На якусь мить вона повернула своє байдуже обличчя до мене, потім з тією самою байдужістю повернулася до свого заняття. Перед нею лежала листівка польової пошти [156] . У руці вона тримала ручку, але так ані слова й не написала. Можливо, це через те, що я дивлюся на неї, а можливо, їй заважає зосередитися галаслива метушня солдат: їхня рота вирушає на фронт. Нарешті вона зосереджується і
