Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд
Він любив світанок ще й з іншої причини: у цей час найлегше вести артобстріл, удень їм добряче заважає марево. І на світанку ворожий вогонь був не таким важким. Ворог дізнався, що керують вогнем британської артилерії з вершини гори, і це означало, що ледь власні гармати відкривали вогонь, ворожі снаряди негайно починали бомбардувати стіни. (Він так описує їх звук: «р-р-р-рип».) Через рівні проміжки часу вони були змушені заново зміцнювати подвійний шар мішків, після того як град куль проривав верхню частину і вони виявлялися беззахисними перед обстрілом.
Удень Мослі бачив у бінокль, як османські солдати почали працювати на артилерійських позиціях. Він негайно підняв батарею, повідомив координати, і трохи згодом пролунав гуркіт гармат. Однак ворожих солдатів це аніскільки не налякало. У бінокль він бачив, як під час звуку залпу вони поховалися до сховища. Щойно розсіялася димна хмара, вони знову швидко взялися за лопати і кирки. Хоробрі хлопці. Тоді Мослі змінив метод обстрілу. Батареї наказано стріляти по черзі, випускати снарядів менше, але частіше. Схоже, це справило ефект. Через деякий час на місце прибули санітари з ношами.
Форт — один з наріжних каменів в обороні Ель-Кута, тому він (а особливо купа) майже постійно перебуває під обстрілом. (Коли Мослі йде уздовж кріпосної стіни, кулі влітають у низенькі бійниці, тому доводиться пересуватися перебіжками.) Піхота, яка охороняла це місце, змушена майже весь час ховатися під землею. Тут справжні лабіринти траншей і притулків, а ще глибоких ям, у яких складено предмети першої необхідності та боєприпаси.
У другій половині дня Мослі відвідує одну із зовнішніх галерей Форту. У різдвяний святвечір османська піхота спробувала штурмувати і, прорвавшись через кулеметний вогонь британців, увірвалася до бастіону, де зав'язався кривавий рукопашний бій. Зрештою нападники кинулися навтіки. А бастіон був завалений трупами. Солдати, які відбили ворожу атаку тиждень тому, усе ще перебували на місці, вельми задоволені своєю перемогою. Вони показали Мослі трупи ворогів, які так і валялися по всьому бастіону. Тіла давно вже розкладалися, і сморід стояв нестерпний. Але деякі солдати, незважаючи на запах і небезпечне сусідство османських снайперів, насмілювалися блукати по цьому килиму з тіл у пошуках сувенірів. Солдат-індус показав Мослі свої знахідки: три османських тропічних шоломи й офіцерську шаблю.
Обід був чудовий: картопля (маленька порція), філе з конини, фініки, хліб. А по обіді взагалі сталося диво. Офіцер запропонував йому бірманську cheroot[141], і близько сьомої години вечора Мослі повернувся назад до свого сховища, щоб шанобливо викурити її.
Бліндаж він ділив з іншим офіцером-коригувальником вогню, капітаном, і місця їм обом вистачало: майже п'ятнадцять метрів. На жаль, бліндаж був дуже низенький, і доводилося завжди пригинатися. Мослі лежить на ліжку, курить і дивиться у стелю. Дивиться у стелю, що складається з ряду балок діаметром 15–20 см, укритих шаром піску у метр завтовшки. Він зазначає, що балки прогнулися під його вагою. Він дивиться на вигнуту стелю і силкується згадати цитату з Аристотеля, щось на кшталт: «Навіть якщо окремі дошки міцніші за інші, усі вони зламаються, коли тяжкість виявиться непомірною».
86
Понеділок, 10 січня 1916 року
Пал Келемен відвідує місце замаху в Сараєво
Останній місяць був зайнятий здебільшого патрульною службою та іншими турботами окупаційних сил. Гориста місцевість уся в снігу, але не надто холодно. Залишки розбитої сербської армії зникли в албанських горах на півдні й, за чутками, були вивезені кораблями союзників на Корфу. Бої регулярних армій у Сербії завершилися. Тепер потрібно було тільки виграти партизанську війну. У деяких областях країни практично не залишилося чоловічого населення. Келемен раз у раз бачив колони чоловіків різного віку, що проходили повз: «Зморшкуваті люди похилого віку, понівечені важкою працею, ледь пересувалися, безпорадні, вони змирилися з долею, немов приречені на смерть тварини. А позад них ішли каліки, недоумкуваті й діти». Він добре знав сліди, що залишала по собі ця скорботна процесія: тіла виснажених людей у придорожніх рівчаках через кожен кілометр, важка, кисла, смердюча хмара від всіх цих немитих бідолах, що відчувалася у повітрі ще тривалий час, після того, як самі вони вже зникли за поворотом.
Ті, хто остаточно втратили совість, користувалися нагодою, щоб поживитися на чужій біді. У сербських містах багато жінок пропонували себе в обмін на їжу, — шоколад або хоча б сіль. Сам він навіть не міг уявити, що візьме участь у цій ницій, нестримній розпусті, що панувала в окупованих містах. Можливо, він занадто порядний? Або попросту надто пихатий? Чого відмовлятися, якщо дісталася така легка здобич?
З кінця грудня його частина дислокована в Боснії, а сьогодні сам Келемен знаходиться в Сараєво. Він занотовує у щоденнику:
Час наближається до півночі. Я попрощався з друзями і повернувся додому, уздовж берега ріки. Снігопад припинився, усе навколо одягнуте в біле. На протилежному березі, у турецькій частині Сараєво, товстий шар снігу вкриває куполи мечетей, і коли з гір налітає порив вітру, частина снігу сповзає вниз і з гучним гуркотом падає на землю, порушуючи тишу цієї сплячої країни.
Вулиці безлюдні. Нічний вартовий у тюрбані тупотить повз мене у своїх солом'яних туфлях. Я дістаюся до берега річки Міляцки і зупиняюся на розі, де прогриміли фатальні постріли в кронпринца. На стіні будинку висить мармурова дошка: «28 червня 1914 року».
З центра міста лунає ніжний, мелодійний передзвін: це дзвіночки санок, що наближаються. А ось
