Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Дозиметриста перевірили мій кабінет: «світить» стіл, «світить» одежа, стіни... Я встаю, нема охоти навіть сідати на стільця. Помив голову над раковиною. Глянув на дозиметра — ефект явний! Невже це таки в нас, у нашому інституті «чепе»? Витік? Як тепер дезактивувати автобуси, що розвозять нас по місті? Співробітників? Доведеться поморочитися... Я дуже пишався нашим реактором, до міліметра його був вивчив...
Телефонуємо на Іґналійську атомну, вона поруч. У них теж прилади репетують. Теж паніка. Дзвонимо на Чорнобиль... На станції не відповідає жоден телефон. До обіду з’ясовується. Над цілим Мінськом радіоактивна хмара. Ми визначили — активність йодна. Аварія на якомусь реакторі...
Перша реакція: подзвонити додому дружині, попередити. Але всі наші телефони в інституті прослуховуються. О, цей вічний, десятиліттями вдовбуваний страх! Але ж вони там нічого не знають... Дочка після занять у консерваторії гуляє з подружками містом. Морозиво їсть. Подзвонити?! Можуть бути неприємності. Не допустять до секретних робіт... Усе одно не витримую, підношу слухавку:
— Слухай мене уважно.
— Ти про що? — голосно перепитує дружина.
— Тихше. Позачиняй кватирки, всі продукти — в поліетиленові пакети. Вдягни ґумові рукавички й протри мокрою ганчіркою все, що можна. Ганчірку — теж у пакет і сховай якнайдалі. Білизну на балконі — знову перепрати. Хліба не купуй. І щоб жодних там тістечок на вулиці...
— Що у вас скоїлося?
— Тихше. Розчини дві краплі йоду в склянці води. Помий голову...
— Що... — але я не даю дружині доказати, кладу слухавку. Мусить зрозуміти, сама-бо співробітниця нашого інституту.
О п’ятнадцятій годині тридцять хвилин з’ясували — аварія на чорнобильському реакторі.
Ввечері вертаємо до Мінська службовим автобусом. Півгодини дороги мовчимо або перемовляємося про щось стороннє. Боїмось озватися вголос одне до одного про те, що сталося. У кожного партквиток у кишені...
Перед дверима квартири лежала мокра ганчірка. Значить, дружина зрозуміла. Заходжу, в передпокої здираю з себе костюма, сорочку, роздягаюся до трусів. Зненацька нападає лють... До дідька цю секретність! Цей страх! Беру міського телефонного довідника... Записники дружини, дочки... Починаю обдзвонювати всіх поспіль: я співробітник Інституту ядерної енерґетики, над Мінськом радіоактивна хмара... І далі перераховую, яких уживати заходів: помити голову господарчим милом, зачинити кватирки... Протирати кожні три-чотири години підлогу мокрою ганчіркою. Білизну з балкона перепрати... Випити йоду Як його правильно заживати. Реакція людей: спасибі. Ні розпитів, ні переляку. Я гадаю, вони мені або не вірили, або не в змозі були осягнути ґрандіозности події. Ніхто не налякався. Дивовижна реакція. Вражає!
Увечері телефонує мій товариш. Фізик-ядерник, доктор наук... Як безпечно! З якою вірою ми жили! Щойно тепер це розумієш... Він телефонує й каже між іншим, що хоче поїхати на травневі свята до жінчиних батьків на Гомельщину. Звідти ж рукою подати до Чорнобиля! Їде з малими дітьми. «Надзвичайно прекрасне рішення! — заволав я. — Ти з глузду з’їхав!» Це щодо професіоналізму. І щодо нашої віри. Я верещав. Він, мабуть, і не пам’ятає, що я йому діти врятував... (Після передиху).
Ми... Я кажу про всіх нас... Ми Чорнобиль не забули, ми його не зрозуміли. Що дикуни могли зрозуміти в блискавці?
У книжці есе Алєся Адамовича... Його розмова з Андрієм Сахаровим про атомну бомбу. «А знаєте, як гарно пахне озоном після ядерного вибуху?» — переконував академік, «батько» водневої бомби. У цих словах романтика. Для мене... Мого покоління... Перепрошую, уже бачу, на виду написано вашу реакцію... Вам це здається захватом перед вселенським кошмаром... А не перед людським генієм. Але це тепер ядерну енергетику принижено, зганьблено. А моє покоління... У сорок п’ятому, коли вибухла ядерна бомба, мені минав сімнадцятий. Я любив фантастику, мріяв полетіти на інші планети, вірив, що ядерна енергія підніме нас у космос. Вступив до Московського енергетичного інституту й там дізнався, що є надсекретний факультет — фізико-енергетичний. П’ятдесяті-шістдесяті роки... Фізики-ядерники... Еліта... Усі в захваті перед майбутнім... Гуманітаріїв набік... У трикопійчаній монеті, казав наш шкільний учитель, стільки енергії, що може працювати електростанція. Дух забивало! Я зачитувався американцем Сміттом, він писав, як винайшли атомну бомбу, проводили випробування, подробиці вибуху. У нас усе таїли. Я читав... Малював собі в уяві... Вийшов фільм про радянських атомників «Дев’ять днів одного року», він був дуже популярний. Високі зарплати, секретність додавали романтизму. Культ фізики! Доба фізики! Навіть коли вже в Чорнобилі рвонуло... Як повільно ми позбувалися цього культу... Викликали вчених... Вони прилетіли на реактор спецрейсом, але ж багато хто геть і приладів до гоління з собою не взяв, вважали, буцім на кілька годин летять. Усього на кілька годин. Хоча їм було повідомлено, що на атомній станції вибух. Але вони вірили в свою фізику, вони всі були з покоління цієї віри. Доба фізики скінчилася в Чорнобилі...
Ви вже інакше дивитеся на світ... У свого улюбленого філософа Костянтина Леонтьєва нещодавно вичитав думку, що наслідки фізико-хімічної розпусти змусять коли-небудь космічний розум утрутитися в наші земні справи. А ми, виховані в сталінські часи, ми й у голові не могли собі покласти існування якихось надприродних сил. Паралельних світів... Біблію я прочитав потім... І двічі одружувався з тою самою жінкою. Пішов і повернувся. Ще раз здибалися... Хто мені пояснить це чудо? Життя дивовижна штука! Загадкова! Тепер я вірю... У що я вірю? Що тривимірний світ уже затісний для сучасної людини... Чому нині такий інтерес до іншої реальности? До нових знань... Людина одривається од землі. Орудує іншими категоріями часу, не однією землею, а різними світами. Апокаліпсис... Ядерна зима... У західному мистецтві це все вже описали... Намалювали... Зняли... Вони готувалися до майбутнього... Вибух великої кількости ядерної зброї призведе до ґрандіозних пожеж. Атмосфера пересититься димом. Сонячні промені не зможуть пробитися до землі, а там ланцюгова реакція пішла — холодно, холодніше, холодніше. Цю світську версію «кінця світу» впроваджують від часів промислової революції вісімнадцятого століття. Але атомні бомби не зникнуть і тоді, коли знищено буде останню боєголовку. Знання залишиться...
Ви мовчите... А я з вами цілий час полемізую. У нас спірка міжпоколіннєва... Ви завважили? Історія атома
