Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

Діти голодні. Зробити операцію апендициту — треба везти людину «швидкою» в сусідній район, шістдесят кілометрів по дорозі, як пральна дошка. Усі хірурги поїхали. Яка машина?! Подалася я до військових. Молоді хлопці, по півроку там відгаратали. Тепер хворіють несамовито. Дали мені в розпорядження бетеер із екіпажем, навіть не бетеер, чекайте, а беердемку, як вони її звали (БРДМ) — розвідувальна машина з кулеметом. Я дуже шкодувала, що не сфотографувалася на ній. На панцирі. Знов-таки — романтика. Прапорщик, що на тій машині командував, весь час з’єднувався з базою: «Сокол! Сокол! Продолжаєм работу». Їдемо... Шляхи наші, ліси наші, а ми — на бойовій машині. Стоять під парканами жінки. Стоять і плачуть. Останній раз вони цю техніку бачили під час Вітчизняної війни. І в них страх, що війна почалася.

За інструкцією в тракторів для проорювання тих борозен кабіна має бути захищена, герметизована. Я бачила такий трактор, кабіна, справді, герметична. Трактор стояв, а тракторист лежав на траві, перепочивав. «Ви з глузду з’їхали? Хіба вас не попередили?» — «Дак я ж голову кухвайкою накрив», — відповідає. Люди не розуміли. Їх весь вік полохали, готували до атомної війни. А не до Чорнобиля...

Місця там гарні неймовірно. Ліс зберігся не саджений, а справжній. Правічний. Зміясті річечки, у них вода кольору чаю й прозора-прозора. Зелена трава. Люди в лісі перегукуються... Для них це природно, це як уранці до себе в сад вийти... А ти вже знаєш, що все це отруєне — гриби, ягоди. Білочки в ліщині бігають...

Трапилася нам бабка:

— Дітки, а молочко од свеї коровки можна пить?

Ми очі в землю, у нас наказ — дані збирати, але з населенням тісно не контактувати.

Першим зметикував прапорщик:

— Бабулю, а скільки вам год?

— Да вже за вісімдесят, а мо’, й больш. Документи в війну згоріли.

— Ну тоді пийте.

Селян найбільше шкода, вони потерпіли безневинно, як діти. Бо Чорнобиль не селянин вигадав, у нього з природою свої стосунки — довірливі, не загарбницькі, як і сто літ тому, і тисячу. Як у божистому задумі... І вони не розуміли, що сталося, вони хотіли вірити вченим, усякому письменному, як священикові. А їм торочили: «Все гаразд. Нічого страшного. Тільки мийте руки перед їдою». Я збагнула, не зразу, а кілька років потому, що ми всі співучасники... Злочину... (Мовчить).

Ви не можете собі уявити, в якій кількості на машинах із зони вивозилося все, що туди посилалося як допомога, пільги мешканцям: кава, тушонка, шинка, помаранчі. Ящиками, контейнерами. Тоді ж таких продуктів не було ніде. Живилися місцеві продавці, кожен інспектор, усі ці дрібні й середньої руки урядники. Люди виявилися гірші, ніж я гадала. І я сама... Також гірша... Я тепер це про себе знаю... (Замислюється). Я, звичайно, зізнаюся... Для мене самої це важливо. Ну, знов-таки, вам приклад... У одному колгоспі, припустімо, п’ятеро сіл. Троє «чистих», двоє «брудних», від одного до другого — два-три кілометри. Двом платять «гробові», трьом — ні. У «чистому» селі будують тваринницький комплекс. Мовляв, завеземо чисті корми. А де їх узяти? Вітер носить куряву з одного поля на друге. Та сама земля. Щоб збудувати комплекс, потрібні папери. Комісія їх підписує, я — в цій комісії, хоча кожен знає, що підписувати не можна. Злочинство! Врешті-решт, знаходила я собі виправдання, проблема чистих кормів не діло інспектора охорони природи. Я — маленька людина. Що я можу?

Кожен знаходив якесь виправдання. Пояснення. Я з собою такий дослід проводила... І взагалі, я зрозуміла — у житті страшні речі діються тихо й буденно...»

Зоя Данилівна Брук,

інспектор охорони природи

Монолог про те, що руський чоловік завжди прагне в що-небудь вірити

«А ви хіба не завважували, що між собою ми про це навіть не заводимо мову? Через десятки літ, через століття — це будуть міфологічні роки... Заселять ці місця казками й міфами... Легендами...

Я боюся дощу — от що таке Чорнобиль. Снігу боюся. Лісу. Хмар боюся. Вітру... Так! Звідки дме? Що несе? Це не абстракція, не умовивід, а особисте почування. Чорнобиль... Він у мене в домі... У найдорожчій для мене істоті, у синові моєму, який народився навесні вісімдесят шостого... Він хворий. Тварини, навіть таргани, вони знають, скільки й коли родити. Люди так не вміють, Творець позбавив їх дару передчувати. Недавно в газетах оприлюднили, що дев’яносто третього року тільки в нас, у Білорусії, жінки зробили двісті тисяч абортів. Головна причина — Чорнобиль. Ми вже всюди живемо з цим страхом... Природа немов згорнулась, чекаючи. Вичікуючи. «Горе мені! Куди подівся час?» — вигукнув би Заратустра.

Я багато розмірковував. Шукав сенсу... Відповіді... Чорнобиль — це катастрофа російської ментальности. Ви над цим не замислювалися? Звичайно, я згоден, коли пишуть, що то вибухнув не реактор, а вся попередня система вартостей. Але в такому тлумаченні мені чогось бракує...

Я б радше говорив про те, про що першим сказав Чаадаєв — про нашу ворожість до прогресу. Про нашу антитехнологічність, антиінструментальність. Придивіться до Європи. Від доби Відродження почавши, вона живе під знаком інструментального ставлення до світу. Розумного, раціонального. Це пошана до майстрового, рукомесника, до інструменту в нього в руках. Є чудове оповідання у Лєскова — «Залізний характер». Що це таке? Російська вдача — «авось да нєбось». Лейтмотив російської теми. Німецький характер — ставка на інструмент, на машину. У нас... У нас? З одного боку — спроба подолати, приборкати хаос, з іншого — наша рідна стихійність. Поїдьте куди завгодно, ну, наприклад, у Кіжі, і що ви почуєте, про що з гордістю вигукне кожен екскурсовод? Що цей храм збудовано сокирою та ще й без жодного цвяха! Замість збудувати порядну дорогу, підкуємо блоху Віз грузне колесами в багнюці, зате жар-птицю держимо в руках. Друге... Я думаю... Так! Це розплата за швидку індустріалізацію після революції. Після Жовтня. За стрибок. Знов-таки, на Заході — прядильна доба, мануфактурна... Машина й людина рухалися, змінювалися разом. Формувалася технічна свідомість, мислення. А в нас? Що в нашого мужика