Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
«Із самого початку...
Десь щось сталося. Я навіть і назви не розчула, десь далеко од нашого Могильова. Прибіг зі школи брат: усім дітям роздають якісь таблетки. Либонь, таки справді щось скоїлося. Ай-я-яй! І все. Першого травня ми пречудово бавилися, звісно, на природі. Повернулися додому пізно ввечері, у мене в кімнаті вікно відчинило вітром... Це вже опісля згадалося...
Працювала я в природоохоронній інспекції. Там чекали яких-небудь вказівок, проте їх не надходило. Чекали... У штаті інспекції професіоналів не було майже, надто серед керівництва: відставні полковники, колишні партпрацівники, пенсіонери або невгодні. Десь-інде проштрафився — його до нас. Сидить, шарудить папірцями. Загомоніли, забалакали вони після виступу в Москві нашого білоруського письменника Алєся Адамовича, який почав бити в усі дзвони. Як вони його ненавиділи! Щось ірреальне. Тут живуть їхні діти, онуки, не вони — письменник волає до світу: рятуйте!! Здавалось би, має спрацювати інстинкт самозбереження. На партзборах, у курилках — усі про писак. Чого лізуть не в своє діло? Порозпускались! Існує інструкція! Субординація! Що він тямить? Він же не фізик! Є Цека, є генеральний секретар! Я тоді, може, вперше збагнула, що таке тридцять сьомий рік. Як то було...
На той час мої уявлення про атомну станцію були цілком ідилічні. У школі, в інституті нас учили, що то такі казкові «фабрики енергії з нічого», де люди в білих халатах сидять і натискають на кнопки. Чорнобиль вибухнув на тлі неприготованої свідомости, абсолютної віри в техніку. На додачу, жодної інформації. Гори паперів із ґрифом «цілком таємно»: «засекретити відомості про аварію», «засекретити відомості про наслідки лікування», «засекретити відомості про ступінь радіоактивного ураження персоналу, що брав участь у ліквідації»... Кружляли чутки: хтось вичитав у газеті, хтось десь чув, комусь сказали... Із бібліотек зникла вся сміховинна (як потім з’ясувалося) макулатура з цивільної оборони. Хтось слухав західні голоси, тільки вони тоді й передавали, які таблетки пити, як їх правильно заживати. Але реакція здебільшого була така: вороги шаліють, а у нас «всьо харашо». Дев’ятого травня ветерани підуть на парад... Буде грати духовий оркестр. Навіть ті, хто гасив реактора, як з’ясувалося згодом, так само жили серед чуток. Здається, небезпечно брати руками ґрафіт... Здається...
Звідкись з’явилася в місті причинна. Ходила по базару й казала: «Бачила я тую радіяцію. Вона синя-синя, та мерехтить-мерехтить...» Люди перестали купувати на базарі молоко, сир. Стоїть бабка з молоком, ніхто в неї його не бере. «Не бійтеся, — припрохує, — я корову в поле не виводжу, я їй сама траву ношу». Виїдеш за місто, якісь опудала при дорозі манячать: пасеться корова, целофаном обв’язана, і поруч бабка, і собі вся в целофані. Хоч плач, хоч смійся. І нас уже стали посилати на перевірки. Мене до лісгоспу. Лісникам поставок деревини не скоротили, як був план, так і лишився. На складі ввімкнули прилад, а він чортзна-що показує. Біля дощок начебто гаразд, а поруч із заготовленими мітлами зашкалює. «Звідки мітли?» — «Із Краснополля (з’ясувалося потім, найбільш заражений район у нас у Могильовській області). Остання партія лишилася. Решту всі розіслали». І як ти їх по різних містах знайдеш?
Що то я ще боялася забути? Примітне... А! Згадала. Чорнобиль... І враз нове, незвичне почуття, що в кожного з нас є власне життя, своє, доти воно мовби непотрібне було. А тут люди застановлятися стали: що їдять, чим дітей годують. Що безпечне для здоров’я, а що ні? Переїздити кудись-інде чи не переїздити? Кожен мусив для себе зважити. А звикли були жити як? Усім селом, гуртом, громадою. Заводом, колгоспом. Ми були совєтські люди. Я, наприклад, була совєтською людиною. Дуже!! Вчилася в інституті, щоліта їздила з комзагоном. Було таке молодіжне рушення — студентські комуністичні загони. Ми там працювали, а гроші перераховували якій-небудь латиноамериканській компартії. Наш загін, зокрема, Уруґваю...
Ми змінилися. Усе змінилося. Дуже великі зусилля потрібні, щоб збагнути. Відірватися від звичного...
Я — біолог. Моя дипломна праця — поведінка ос. Два місяці просиділа на безлюдному острові. Мала там своє осине гніздо. Вони мене прийняли до себе в родину після того, як тиждень придивлялися. Ближче ніж на три метри нікого не підпускали, а мене на десять сантиметрів уже через тиждень. Я їх підгодовувала варенням із сірничка просто на гнізді. «Не руйнуй мурашника, це гарна форма чужого життя», — улюблена примовка нашого викладача. Осине гніздо зв’язане з усеньким лісом, і я потроху також роблюся часткою ландшафту. Підбігає мишеня й сідає мені на носак кросівки, дике, лісове, але воно вже сприймає мене за частину пейзажу: вчора сиділа, сьогодні сиджу, завтра сидітиму...
Після Чорнобиля... На виставці дитячих малюнків: ходить чорним весняним ланом бусол... І підпис: «Буслові ніхто нічого не сказав». Це — мої почуття тоді. І була робота. Щоденна робота... Ми їздили по області, брали проби води, проби землі — й відвозили до Мінська. Дівчата наші бурчали: «Гарячі пиріжки возимо». Ні тобі захисту, ні спецодягу. Сидиш на передньому сидінні, а за плечима зразки — «світяться». Складали акти для захоронення радіоактивного ґрунту. Землю в землі ховали... Нове людське заняття... ніхто його збагнути не міг... За інструкцією захоронення належиться проводити з геологічною розвідкою, щоб глибина залягання ґрунтових вод була не більш як чотири-шість метрів, а глибина захоронення невелика, стіни й дно котловану вимостити целофановою плівкою. Так то в інструкції, а в житті, розуміється, по-своєму. Як завжди. Ніякої геологорозвідки. Тицьнуть пальцем: «Тут копай». Екскаваторник копає. «То на яку глибину копали?» — «А чорт його знає! Вода проступила, я кинув». Бухали просто в ґрунтові води...
От кажуть: святий народ, злочинний уряд. Я вам потім скажу, що я про це думаю... Про народ наш і про себе...
Найбільше відрядження я мала в Краснопольський район, той, я вже казала, що най-най. Щоб запобігти змиванню радіонуклідів із полів у річки, належалося знов-таки чинити за інструкцією: проорати подвійні борозенки, проміжок — і ще раз подвійні борозенки, і далі в таких самих інтервалах. Мені треба проїхатися вздовж усіх малих річок. Перевірити. До райцентру добираюся рейсовим автобусом, а далі, ясна річ, треба машини. Іду до голови райвиконкому. Голова сидить у себе в кабінеті, обхопивши голову руками: плану ніхто не знімав, структури сівозміни не рушив, як сіяли горох, так і сіють, хоч знають, що горох найбільше вбирає радіацію, як узагалі всі бобові. А там подекуди сорок кюрі й вище. Йому не до мене. Із дитсадків порозбігалися кухарі й медсестри.
