Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

на його власному обійсті, крім рук? Досі! Сокира, коса, ніж — і все. На цьому ввесь його світ тримається. Ну, ще лопата. Як руський чоловік із машиною розмовляє? Тільки матом. Або довбнею, копняком. Він її не любить, машини, ненавидить, зневажає насправді, він не сповна свідомий того, що має в руках, яка це сила. Я десь читав, що робітничий персонал атомних станцій часто називав реактор каструлею, самоваром, керогазом. Конфоркою. Тут уже є гординя: на сонці спряжимо яєшню! Серед тих, хто працював на Чорнобильській станції, багато селюків. Удень вони на реакторі, а ввечері в себе на городах або в батьків у сусідньому селі, де картоплю садять іще лопатою, гній розкидають вилами... Викопують урожай також руками... Їхня свідомість існувала в цих двох перепадах, двох епохах — кам’яній і атомній. У двох епохах. Людина постійно коливалася, як маятник. Уявіть собі залізницю, яку проклали блискучі інженери-шляховики, мчить поїзд, а за машиністів — учорашні візники. Фірмани. Це фатум Росії, мандрувати в двох культурах. Між атомом і лопатою. А технологічна дисципліна? Для нашого народу вона — частина насильства, колодки, кайдани. Народ стихійний, свавільний. Завжди марив не про свободу — про вольницю. Для нас дисципліна — це репресивний інструмент. Щось є особливе в нашому невігластві, щось близьке до невігластва східного...

Я — історик... Раніше чимало займався лінгвістикою, філософією мови. Не тільки ми думаємо мовою, але й мова думає нами. У вісімнадцять років, а може, й дещо раніше, коли почав читати самвидав, відкрив для себе Шаламова, Солженіцина, я раптом зрозумів, що ціле моє дитинство, дитинство моєї вулиці — а я зростав у інтелігентній родині (прадід священик, батько професор Петербурзького університету), — все просякло табірною свідомістю. І весь словник мого дитинства — мова зеків. Для нас, підлітків, це було цілком природно: батька називали пахан, матір — махана. «На хітрую жопу єсть х... с вінтом», — це я в дев’ять років засвоїв. Авжеж! Жодного цивільного слова. Навіть ігри, приказки, загадки були зеківські. Тому що зеки — то не осібний світ, що існував десь там далеко, по тюрмах. Це все було поруч. Як писала Ахматова, «півкраїни садило, півкраїни сиділо». Гадаю, оця-от табірна свідомість наша неминуче мусила зіткнутися з культурою. Із цивілізацією, із синхрофазотроном...

Ну й певна річ, нас виховувано в особливому радянському поганстві: людина — пан і владар, вінець творіння. І її право — чинити зі світом усе, що заманеться. Мічурінська формула: «Не можемо ждати милостей від природи, взяти їх у неї наше завдання». Спроба прищепити народові ті риси, ті прикмети, яких він не має. Мрія про світову революцію — це мрія про те, щоб людину переробити й увесь світ довкола. Все переробити. Атож! Знаменитий більшовицький лозунг: «Заженемо людство залізною рукою в щастя!» Психологія ґвалтівника. Печерний матеріалізм. Виклик історії й виклик природі. І це не припиняється... Руйнується одна утопія, на зміну їй приходить друга. Нині всі раптом заговорили про Бога. Про Бога й ринок водночас. Чому його не шукали в Ґулаґу, в камерах тридцять сьомого, на партзборах сорок восьмого, коли громили космополітів, за Хрущова, коли руйнували храми? Сучасний підтекст російського богошукацтва лукавий і облудний. Бомблять мирні оселі в Чечні, знищують маленький і гордий народ... А в церкві стоять зі свічками... Ми вміємо тільки з мечем. Автомат Калашникова у нас замість слова. Обсмалених російських танкістів згрібають у Грозному лопатами й вилами... Те, що від них залишилось... І тут-таки президент і його генерали моляться... Країна дивиться на це по телевізору...

Що нам треба? Відповісти на питання: чи спроможна російська нація на такий самий глобальний перегляд цілої своєї історії, на який спромоглися після другої світової війни японці? Німці? Чи вистачить нам інтелектуальної мужности? Про це мовчать. Говорять про ринок, ваучери, чеки... Ми черговий раз виживаємо. Уся енергія на те збавляється. А душу занехаяно... Людина знову самотня... Тоді навіщо це все? Ваша книжка? Мої безсонні ночі? Якщо життя наше — що чирк сірником? Тут можливі різні відповіді. Примітивний фаталізм. І можливі великі відповіді. Руський чоловік завжди прагне в що-небудь вірити: в залізницю, в жабу (тургенєвський Базаров), у візантійство, в атом... Тепер-от — у ринок...

Булґаков у «Кабалі святенників»: «Весь вік грішила. Актрисою була». Свідомість гріховности мистецтва. Аморальности його природи. Зазирання в чуже життя. Але воно, як сироватка зараженого, може стати вщепленням чужого досвіду. Чорнобиль — це тема Достоєвського. Спроба виправдання людини. А може, все дуже просто: увійти в світ навшпиньки й спинитись коло порога?!»

Олександр Ревальський,

історик

Монолог про те, яке беззахисне маленьке життя в великий час

«Не питайте... Не буду... Не буду про це... (Відчужено мовчить).

Ні, я можу з вами поговорити, щоб зрозуміти... Якщо ви допоможете... Тільки не треба мене жаліти, не треба втішати. Прошу вас!! Не треба! Не... Без смислу так страждати не можна, стільки передумати не можна. Неможливо! Неможливо!! (Зривається на крик). Ми знов у резервації, знову живемо в таборі... В чорнобильському таборі... Галасують на мітингах, носяться з гаслами. У газетах пишуть... Чорнобиль розвалив імперію, вилікував нас від комунізму... Від подвигів, схожих на самогубство... Від жахливих ідей... Я тепер розумію... Подвиг — це слово, яке вигадала держава... Для таких, як я... Але в мене нічого більше немає, нічого іншого, я виросла серед таких слів і таких людей. Все зникло, те життя зникло. За що вчепитися? Чим спасатись? Без смислу так страждати не можна. (Мовчить). Одне знаю, що вже ніколи не буду щаслива...

Він приїхав звідти... Кілька років жив, як у гарячці... Розказував і розказував. Я запам’ятовувала...

Серед села — червона калюжа. Гуси й качки її обминають.

Хлопчаки-солдати, голі-босі. Повилягалися в траві. Загоряють. «Вставайте, чорти, бо загинете!!» Вони: га-га!

Із сіл багато людей виїжджали своїми машинами. Машини заражені. Команда: «Вигружайсь!», а машину скидають у спеціальну яму. Люди стоять, плачуть. А вночі її потай викопують...

«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двох дітей...» Лікарі мені сказали: серце збільшене в півтора рази, нирки