На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
Одного разу покликав він мене й Славка і каже: "Хлопці, я вам дам цікаву пацієнтку. Як ви її вилікуєте, то будуть з вас доктори".
Тією пацієнткою була 40-літня жінка, якої чоловік був комендантом поліції в якомусь селі під Товмачем. Коли ми почали в неї брати анамнезу (історію хвороби), зразу побачили, що це була звичайна, неосвічена селянка з затурканого села, якій тепер приходилося грати ролю "пані комендантової". А тому, що пани, звичайно, хворіють на "панські хвороби", то їй теж випадало було хворіти. Під час анамнези й звичайних питань про її дозрівання, менструацію, вагітність, породи та інші особисті проблеми, вона робила соромливі міни, червонілася й казала: "Йой, пани дохтори, ви такі файні, молоденькі, а такі річи мене випитуєте".
На питання, що їй найбільше долягає, вона казала: "Йой дужем слаба і фурт тягне мене до подушки".
— А що і де вас болить? — питали ми.
— Та бо я маю запалінє трох нервів: плуцного, бжушного і серцевого. І ніц ми не поможе, йно хіба "защики" (уколи).
Ми її добре провірили, взяли відповідні лябораторійні досліди і знайшли, що все було нормальне. Д-р Хмілевський запитав нас, що думаємо з нею робити. Ми сказали, що мусимо давати їй уколи, на що він погодився. І так ми щодня почали її "колоти" й питали, як вона тепер почувається і чи дальше тягне її до подушки. По тижневі щоденних уколів їй покращало і вона пішла додому.
За тих кілька тижнів ми дещо обзнайомилися з практичними медичними заходами. Ми мали можливість відвідувати теж інші відділи. Ми були присутніми під час кількох операцій, які робив директор хірургічного відділу, д-р Жовнірович. Цей кількатиженевий побут у шпиталі був для нас не тільки приємний, але й корисний. Тепер ми усвідомили собі, що в дійсності є медицина.
З початком 1943-го року надходили великі зміни у воєнній і політичній ситуації. Після поразки німців під Сталінградом, з'явилися сумніви щодо неминучости німецької перемоги й побудови райху на наступне тисячоліття, чим досі чванилася ґеббельсівська пропаґанда. Розробка протинімецьких позицій у нашій організаційній літературі постійно викристалізовувалася, почалася вже активна збройна боротьба проти німців на Волині під прапорами УПА. Події, однак, вказували, що німецькі фашисти війни не виграють і що на наші землі повернуться знову большевицько-російські окупанти. Предвісником цього були червоні партизанські загони, які пробивалися на терени Полісся й Волині, а то й на терени Галичини в Карпати. Боротися проти німців ідеологічно не було важко, їхня дика колоніяльна політика, яка засуджувала українців на знищення чи перетворення на рабів для німецьких колоністів, прикривалася гаслом створення Нової Европи. Цю єхидну політику було дуже вдало розкрито в досконалій статті, що появилася в організаційній пресі під заголовком: "Нова Европа — стара брехня". Вигляди на підняття мас проти звірської німецької окупаційної політики були навіть кращі, головно на Східній Україні, ніж можливості боротьби проти большевицько-російського загарбника, який умів прикривати свої пляни різними оманливими ідеями.
Організація мусіла розробляти програму боротьби на два, а то й більше фронтів. Ряди й сила українського підпілля постійно зростали й збільшувалося теж і моє заанґажування в підпільній роботі.
Весною мені доручено перенестися на приватну квартиру. Мені подали адресу одної дівчини, що працювала в "Народній Торгівлі". Вона напевно була членкинею організації, про що мені не було сказано. Я пішов туди, як звичайний студент, винайняти в неї кімнату. Вона на це погодилася, бо напевно дістала таке доручення і хоча ми обидвоє були переконані, що є членами одної організації, про це ми ніколи між собою не говорили. Вона була трохи старша за мене, гарна чорнявка, дуже спокійної вдачі, сорйозна і дискретна дівчина, її помешкання складалося з двох кімнат і малої кухні. Одна кімната була порожня. Першого дня ми пішли разом з нею на поблизький чорний ринок — Крикідани — й купили залізне ліжко й матрац до моєї кімнати. Першої ночі я ніяк не міг заснути, бо щось мене дуже кусало, і я постійно перевертався з боку на бік. Моя господиня це почула, прийшла до кімнати, ми засвітили світло й побачили, як від мойого ліжка по стінах розлізалися блощиці. На другий день ми здезинфікували ліжко нафтою, і я повернувся мешкати до своєї кімнати.
Від того часу, я мав дві квартири, бо я задержав за собою теж кімнату у студентському гуртожитку. Наше співжиття з господинею було дуже добре і вона не раз і не два підгодовувала мене, як бідного студента. Одна була тільки хиба в тому помешканні. Воно було на Стрілецькій вулиці, дуже близько до Стрілецької площі, яку було видно з мого вікна й на якій німці час до часу розстрілювали або вішали закладників. Таке сусідство постійно нагадувало, що така доля може стрінути мене або когось з наших рядів, особливо після того, як восени 1943 року ґестапо зробило наскок на організаційний осередок в мойому родинному селі, Ямниці, забрали закладників, а між ними мого кузена, Тараса Дейчаківського і Славка Долчука. Їх та 20 інших хлопців німці розстріляли десь біля села Пацикова. На той показовий розстріл німці привезли членів Українського Допомогового Комітету, щоб вони були свідками і щоб потім старалися вплинути на українську молодь, щоб вона не брала участи в протинімецьких акціях підпілля.
Кілька днів пізніше провід організації вислав мене зі Львова до Ямниці для розслідження цієї справи. Показалося, що в рядах ґестапо був один буковинець, який інфільтрував організаційну мережу ОУН і видав німцям кілька організаційних пунктів.
Через два тижні після цих подій, Український Центральний Комітет влаштував зустріч зі студентським активом. На цій зустрічі, д-р Кость Паньківський, нав'язуючи до подій, які сталися в Ямниці й Станиславові, апелював до студентів, щоб ми здержувалися від діяльности, яка б викликала непотрібні репресії німецької влади й суґерував, що протинімецькі виступи є інспіровані
