На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
Пригадую, що в Києві зараз після приходу німців, українські громадянські чинники відкрили були медичний інститут та інші середні та вищі школи. В короткому часі, як інформувала нас студентка третього року, з якою ми нав'язали були контакт, інститут та інші учбові заклади німці закрили, а студентів намагалися поголовно вивезти на роботи до Німеччини. Для України передбачувалася освіта на рівні 4-х кляс початкової школи.
Не було також вищих шкіл на території решти Ґенеральної Ґубернії, до складу якої входили рештки колишньої Польщі. Виходило, що тільки для "тирольців сходу", цебто нас, галичан, зроблено і то, правдоподібно тимчасовий виняток. Та й тут ішов натиск знизити формальний академічний рівень тих наукових закладів і всі ті інститути по короткому часі переіменовано на "фахові курси".
Одначе помимо зміни назви на "фахкурси", високий науковий рівень був задержаний і, як пізніше в повоєнний час виявилося, він не поступався рівневі німецьких чи австрійських університетів, де багатьом львівським студентам довелося кінчати свою освіту.
Наші передклінічні курси викладали в більшості висококваліфіковані повні професори, або їхні доценти. Д-р Марковскі — анатомію, д-р Ластовецький — фізику, д-р інж. Вертипорох — хемію, професор Бриґідер — зоологію, професор Ялови — гістологію, професор Попов — фізіологію, професор Зембіцкі — історію медицини, професор Барановскі — фізіологічну хемію. Крім них викладали ще доценти: д-р Мриц — ботаніку, д-р Пушкар — німецьку мову, д-р Мучій — ембріологію і д-р Собчук — медицину спорту і праці.
На початкових семестрах основним і найтяжчим предметом була анатомія. І ї викладав один з найкращих знавців анатомії Польщі і навіть Европи, старший уже віком і стажем, професор д-р Юзеф Марковскі. Його виклади були досить монотонні, він належав до давньої схоластичної школи, яка вимагала докладного вивчення всіх найдрібніших деталей всіх органів. Отже, ту описову анатомію треба було "визубрювати на бляшку". Крім його викладів, треба було відробляти просектор, який провадили його асистенти, д-р Бурачинський і д-р Соколовська.
За німців, під час війни, трупів у просекторі не бракувало, але відчувалася недостача всякого іншого інвентарю, як халати, інструменти, а найбільше брак ґумових рукавиць. Дуже рідко хто їх мав і треба було робити дисекцію або інструментами, а здебільша застосовувати "пальцеву дисекцію", вживаючи голих рук і пальців. Тому що в просекторі не було надто догідних можливостей помити руки, то ми часто, прийшовши додому, аж тут видовбували м'ясо небіжчиків з попід нігтів.
Звичайно ми одержували до дисекції якусь частину тіла, до якої було призначено 2-3 студенти. Як перший препарат, пані Туринська і я, одержали ногу. Нашим завданням було спрепарувати всі м'язи і нерви. Пані Турянська була дуже серйозна, трохи старша за мене, замужня жінка. Декілька днів ми робили дисекцію разом, а потім я мусів поїхати майже на цілий тиждень до Ямниці, на весілля моєї тіточної сестри, де я мав сповняти функції дружби. Пані Турянська закінчила решту дисекції і коли я повернувся з весілля, вона мені все показала і дуже гарно роз'яснила всі зачепи м'язів, всі перебіги нервів та які м'язи вони унервлюють. Вона мене так добре навчила, що коли ми обоє пішли складати з цього кольоквіум до д-р Соколовської, то мені було трохи прикро, коли я одержав оцінку "дуже добре", а моя вчителька тільки "добре". І де ж тут справедливість?
З цією моєю поїздкою на весілля пов'язана одна моя зустріч з видатними особами нашої церкви, про що я хочу згадати на цьому місці. Як згадав я раніше, в той час на теології був мій свояк, Василь Ґалярник. Він також був запрошений бути дружбою на тому весіллі. Коли я запитався, коли він їде, то він мені сказав:
— Миколо, нема мови, старий мене не пустить. "Старим" називали питомці ректора духовної семінарії, о. д-р Йосифа Сліпого.
— Ти тим не журися. Я собі зтим пораджу і ти будеш на весіллі, — сказав я йому.
Весілля в Ямниці було, звичайно, у вівторок. У понеділок рано я пішов до семінарії й попросив авдієнції в отця ректора. Він прийняв мене дуже гарно, почав розпитувати про мої студії та про події в селі. Своєю шляхетною постаттю та прихильним ставленням він майже мене роззброїв і я вже вагався, чи не краще мені відступити від свого пляну. Врешті він запитався про ціль моїх відвідин і я таки з укриваним соромом сказав йому, що я сьогодні рано приїхав з Ямниці з проханням від батька Василя Ґалярника відпустити його сина на кілька днів додому, бо мати його дуже поважно захворіла. Отець ректор негайно дав Василеві відпустку і він таки ще того самого дня поїхав на весілля. Мій плян закінчився успіхом, але не було в мене з тієї причини ні гордости, ні радости. Мені було соромно, що я оббрехав таку добру й визначну людину. І хоч ми мали багато гарних весільних переживань, то цей вчинок довго затроював мій настрій.
У зв'язку з цією історією пригадується мені ще одна пригода з ще одним велетнем нашої церкви, митрополитом Андреєм Шептицьким. Було це під час літніх вакацій 1940 року. До Ямниці приїхали два студенти Київського університету. Сільрада примістила їх на побут в нашому домі, бо в нас була простора й гарна хата. Вони приїхали з етнографічним завданням — збирати й записувати ямницькі пісні, приповідки, як теж студіювати ямницьку говірку.
Один з них був Петро Перепелиця, тихий, почтивий, серйозний селянський хлопець. Зате другий, Дмитро, на прізвище, здається, Шестопал, був уже більше урбанізований, аґресивний, енерґійний, був комсоргом університету. Вечорами сходились до нас місцеві студенти і ми проводили з ними довгі й живі дискусії на різні теми. В той час ми були ще досить відкриті, ще не застрашені терором НКВД, так що порушували теми й висловлювали погляди за які можна було легко попасти в тюрму. Однак наші київські співрозмовники були, видно, чесними людьми й
