На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

Одного разу зайшла була розмова про можливість самостійности України. Дмитро запитав:

— І що, ви хотіли б Україну на чолі з гетьманом і козаками в кунтушах?

— А чому б ні? Було б гарно.

— Та що ви? Не ті часи. Україна може бути тільки республікою робітників і селян.

— Та хай буде республікою, аби тільки самостійною.

І от цей комсорг, Дмитро, признався нам таке: В Києві поміж студентами йшла слава про митрополита Андрея Шептицького, що він велика людина, святець і має величезний авторитет серед населення Західньої України. І от, каже Дмитро, я постановив, що, їдучи через Львів, конче відвідати митрополита, повести з ним розмову й конечно розбити той міт, що про нього кружляв. Оба з Петром Перепелицею зайшли до св. Юра й попросили авдієнції в митрополита. Митрополитові доповіли, що два студенти з Київського університету хотіли б його побачити. Він на це погодився і їх увели в прийомну залю. Вже з першого погляду митрополит зробив на них потрясаюче й незабутнє враження. Цей немічний, прикований до крісла, сивочолий старець з сивою бородою, з виглядом святця привітав їх своїм лагідним голосом як рідних, почав з правдивим зацікавленням розпитувати їх про життя, студії, про Київ. — Він нас просто очарував, — казав Дмитро. — І весь мій плян втягнути митрополита у філософську дискусію, щоб розбити про нього міт, пішов нанівець. Ми вийшли від нього в покорі перед його маєстатом, і мені було соромно за мої думки. Я почувався як збиточний школяр перед великим учителем. Замість розбити про нього міт, я сам потрапив у його полон.

Мені особисто теж пощастило побачити один раз ту незабутню особу великого митрополита. В 1943 році наш студентський хор "Бандурист" був учасником відзначення дня народження й іменин митрополита Андрея, в перших днях листопада. Разом з представниками УЦК нас запрошено до митрополичої палати, де ми відспівали псалом Дмитра Бортнянського "Услиши, Господи, глас мой". Нашим дириґентом тоді був Микола Колесса. Він був дуже уважний до деталів мистецького виконання і вмів витягнути з хору всі почування й душу. В той незабутній вечір, співаючи псалом з глибини нашого серця й нашої душі, нам здавалося що слова "Услиши, Господи, глас мой" відносяться більше до божеської постаті митрополита, що сидів перед нами у своєму візку, ніж до недосяжного для нас Бога в небесних висотах. На закінчення ми від щирого серця відспівали митрополитові многолітствіє. Це було, на жаль, останнє урочисте відзначення дня народження й іменин великого митрополита українською громадою, бо вже на другий рік, під совєтською окупацією, в перший день листопада, погасло життя цього велетня духа, незабутнього релігійного й національного провідника.

Тепер повернімося знов до студійних справ. Другим незабутнім викладачем був професор інженер д-р Євген Вертипорох.

Він викладав дуже доброю німецькою мовою, бо закінчив студії в Данціґу. Його прізвище добре ілюструвало його постать і характер. Він був малий, грубкуватий і дуже вертливий. Скоро говорив, а ще скоріше виписував на великих таблицях хемічні взірці, скоро їх стирав і писав нові, так що треба було напружено слідкувати за його викладом. Мені особисто приходилось важко на його лекції в понеділок, яка припадала десь біля дванадцятої години півдня. На кінець тижня я, звичайно, виїздив до Ямниці полагоджувати господарські справи. В понеділок рано (о 2:30 після півночі) я сідав на потяг, їзда тривала близько чотирьох годин і десь під сьому ранку ми приїздили до Львова. Поїзди, звичайно, були переповнені, так що не було можливости в дорозі досипляти ночі. Я зразу йшов на виклади і близько дванадцятої години, коли треба було інтенсивно слідкувати за викладом проф. Вертипороха, я вже знемагав і мусів добре боротися зі сном.

Цікаві були теж пригоди в хемічній лябораторії. Там ми проводили всякі аналізи й експерименти. Нам давали, звичайно, якусь речовину й нашим завданням було викрити складники тої суміші при помочі відповідних аналізів. Бувало, деколи, що або через незнання, або й навмисне, домішували такі реаґенти, що спричиняли малі експльозії, або створювали їдкі дими, які розходилися по лябораторії. Ці наші "штучки", звичайно, сердили асистентів, а для нас це було веселою розвагою, яка оживляла монотонну наукову атмосферу.

Гістологію викладав професор Ялови. Він був поляк і дуже елеґантний пан: висококультурний, дещо недоступний, але вельми респектований викладач. Він був дуже вимогливий, і його предмет, а особливо гістологічні препарати треба було добре розпізнавати й вивчати. Його асистентом був українець, д-р Мучій.

Фізику вчив професор Андрій Ластовецький, який теж сповняв адміністративну функцію в керівництві медичного інституту. На його виклади треба було ходити, бо він часто відмічав присутність студентів.

Професор Бриґідер зі Станиславова, батько мого ґімназійного товариша, Славка, викладав зоологію і науку про спадковість. З льояльности до Славка я намагався по можливості відвідувати виклади його батька, бо признаюся, що пропускав досить багато викладів, як, наприклад, виклади німецької мови д-ра Пушкаря, чи ботаніки в д-ра Мриц. Одним з предметів були т. зв. ботанічні прогульки. Багато студентів це любило, бо приємно було піти десь у природу. Я теж один раз пішов був на таку прогульку, але на більше в мене не було часу.

В 1943 році появився в нас професор Попов, який обняв катедру фізіології. І хоч він мав труднощі з німецькою мовою, його лекції були дуже цікаві.

По закінченні семестру, нас четверо: Люба Хома, здається Ірка Вівчаренко, Славко Павлівський і я пішли на практику до загального шпиталя в Станиславові. Нас призначили на відділ внутрішніх хвороб, керівником якого був д-р Ярослав Хмілевський. До мене він відносився дуже добре, бо ми були знайомі ще з 1938-39 років, коли я був змагуном станиславівської футбольної дружини "Пролом", а він був великим симпатиком футболу та клюбовим лікарем. На перший погляд, він робив дещо непривітне враження. Смаглявий, з густими чорними й часто насупленими бровами, говорив дуже поважно низьким голосом і спочатку навіював страх на моїх співтоваришів. Я, однак, знав його як дуже добру людину з почуттям гумору.

Дівчатам він сказав на привітання: "І