Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

такі, приспане знання дрімало на дні сердець, а ота давня, віковічна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бігом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потім її «усуспільнювали», морили голодомором, страхали і стріляли в тридцять сьомому, і вони знову поставали покірними дідками, які забули про все і навіть боялися згадати щось із минулого. Вони не могли нічого розповісти онукам, а ті вважали, що їхні діди тупі та нікчемні. І отак – від одних дідів до інших. Сьогодні ніхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитівкою (всі вулиці поперейменовували на Леніна, Сталіна, Калініна, Комінтерну, ми, хлопчаки з колишньої Маринівки, навіть були склали пісеньку: «Колись була Маринівка, тепер – Комінтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напівмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданівщина, Ляхівка з її численними могилами, Баньківщина, Барамики, Скалига, хто були ті люди, які дали їм назви? Могили на Ляхівці – одні повростали в землю, інші – ще височіли. Що за могили? Ні відповіді, ні відгомону. Те нікого не цікавило. Не могло цікавити! Он поляки в селі Медведівка на Чигиринщині триста років зберігають могилу своїх воїнів і зараз приїздять з Польщі. І що то за роди – Півторацькі, Петрівські (таки не Полторацькі і не Петровські, бо півтора і Петрівка), Пінчуки, Сидорці, Серновці, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не відшукати слідів у історії.

Погуляв двадцятий вік по українських степах та лісах, по українських головах, погуляв, забули те, що й відбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й ніколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князі – прості селяни, гепи, по-веркиївськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своїх внуків, дуже часто онук ніколи й не бачив своїх дідусів та бабусь. А родових склепів не мали, в болотистому ж ґрунті хрести дуже швидко згнивають.

Мій батько пам’ятав наш рід тільки від свого діда, Юхима (Йовхима, по-сільському), і все, що знав про нього, то це, що дід вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в міцності шкаралупи тих крашанок. Те своє обдарування передав і своєму синові, Петру. Більше не передав майже нічого.

Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельні. У нас в селі всі мають назвиська, й знають один одного не за прізвищами, а за прізвиськами, назвиськами, ось наші сусіди: Чушкарі (хтось з предків замість «чуєш» казав скорочено «чуш»), Німчики (прадід був німий), Ічки («ич який»), Йоші («йош твою мать»), Пердилки (зрозуміло), Гноюшні, Нюхняки (дід говорив у ніс; їхав з поля, заснув, кобила захотіла води і потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корів з поля і заспівав). Іде він по вулиці, а шкет, якого й з-за тину не видно, у діру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю і за ним, а вже другий – з-за іншого тину: «Тьох! Тьох!».

Отже, про діда та бабу по батьківській лінії я не знаю нічого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дід – ще раніше. Так сам тихо та непомітно прожили життя батькові сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виїхалав голодні двадцяті роки в Омську область, народила там чи вісімнадцятеро чи двадцятеро дітей, і тепер пів Омської області – мої родичі, хоч знаю тільки одну племінницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографія, на якій ферт у капелюсі, з ланцюжком на жилетці та квіткою в петлиці піджака, а на звороті напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з німецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там і помер.

І мої родичі добрі, лагідні, тихі-тихі, – не читали книжок, газет, не слухали радіо, – в старосвітській хаті тітка Оксеня та її чоловік Терешко, шорник, бачу його як нині на лаві з шилом і дратвою над колгоспними хомутами – і сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столі, з яких і мене пригощали, давні-предавні, мовби й великі, а дучка там для горілки – не більше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох і пригостив кум, аж по три чарки налив». На селі тоді було двоє-троє п’яниць, не більше. Та ще комуністи – майже всі – питущі.

Як я вже сказав, мої родичі по батьківській лінії всі були тихі, непомітні (мати каже, й не вельми працьовиті), тихо жили і тихо помирали. Їх здебільшого до часу спроваджував за невидиму грань той-таки грізний двадцятий вік. І вже й двоюрідні мої по батьківській лінії пішли за межу, Григорій (Гриша), музикант із сільського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сільській сцені п’єс, фронтовий снайпер, красень і дотепник, якого чекала в селі з фронту чудесна дівчина, а він привіз із війни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, і якось його мати, тітка Ганна, сказала моїй матері: «У Гриші щось було на фронті, і вона знає про те». Вони гомоніли, вважали, що я сплю на печі, а я почув, і з тієї однієї фрази через багато років – одна з моїх найкращих повістей «Біль». Написана вже після того, як Гриша… повісився. І його рідна сестра, моя двоюрідна, сільська фельдшериця, яка стільки людей врятувала від смерті, у дощ і хугу бігла на виклик, а коли я, приїхавши у гості, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лікуємо. І вивчаємо четверту главу». Це – з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Все життя – «четвертий розділ» – про основи марксистської філософії, темної і незрозумілої не тільки сільським жінкам, а й аспірантам університету.

Мій батько – людина розважлива, некваплива, навіть забарна (протилежність палахкій, швидкій матері), полюбляв домашній затишок, спокій, одначе розпашілі вітри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першої світової війни, а далі – чотири чи п’ять років громадянської. Повернувся з окопів першої імперіалістичної, у часи кайзерівської окупації недовгий час партизанив (посланий у терещенківську економію по друкарську машинку, потрапив у руки до німців, але вночі хтось зі своїх відчинив погріб), загін розгромили, він втік до Києва, і там його мобілізували червоні, стріляв по Зеленому, який літав на білому жеребцеві попереду своєї лави, наступав на Денікіна, на Врангеля, десь