Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
І так історія 2 сотні давнього «Цетбефав» продовжується у 14 дивізіоні протилетунської артилерії. Однак це вже матеріял до наступного розділу.
Під покровом Св. Варвари
Всі ми мабуть читали замолоду, чи радше в діточому віці «Чмелика» Королева-Старого.
Молодий полтавець, син національно настроєних батьків, дістається, при помочі чомусь, німецького гавптмана Йогана Шульца, до Мюнхену. Він студіює і захоплюється Европою. Ходить до англійського парку, буває в Прінц Реґентен Театрі, музеях, лазить на статую Баварії і т.д.
Мабуть, неодин з молодих адептів артилерії думав про цього нашого попередника, Максима Крушенка, та місто, яке він з таким захопленням описує. Бо йшлося про місто, яке має свою опінію в усьому світі, місто — столицю Баварії, місто мистецтва з його музеями, театрами, палатами та культурними й історичними пам'ятками. Хотілося пізнати столицю націонал-соціялізму, місто, де відбувалися історичні події великої міри, побачити Брунатний Дім, Фельдгернгалє та «вічну варту», а до цього, як дехто казав, треба поспішати, бо може бути запізно. Спеціяльних українських традицій у Мюнхені ми не шукали, бо й важко було б. Хиба може представництво Галицького уряду в роках визвольної боротьби, ну — і Мюнхен, це ж резиденція «Гетьмана України Обаподи Дніпра», Полтавця Остряниці. Так що, хоч як це не дивно, українство на мюнхенському ґрунті не таке вже незакорінене, як могло б здаватися.
Від наших попередників у протилетунському ремеслі знали ми вже про існування якогось Фрайману та СС Касерне в ньому. Чували ми вже про колосальні, може єдині в своєму роді, касарні, про довжину коридорів, по «яких уфавде мотоциклом їздить», чували неодно таке, чого в дійсності не було ніколи…
Оці наші попередники, це — 80 добровольців «першої тури», тобто: покликаних 17.7.1943, згадуваних уже, як кадра 14 дивізіону протилетунської артилерії, що відбули тут від серпня до листопада 1943 протилетунський вишкіл. Тепер ми разом з ними, маємо перейти основну спеціялізацію та створити кістяк для справжнього дивізіону. Отак найшлися ми в службі святої Варвари, патронки всякої артилерії.
Є нас тепер 252-ох, розділених на 3 німецькі батерії: легку (2 цм), середню (3,7) і тяжку (8,8). Панує у нас типове двоєвластя: організаційно творимо осібний дивізіон, але вишкільно належимо до німецьких батерій; відпустку може дати лише наш командир, капітан Віртес, до «бункру» може всадити і наш і, місцевий… Та це вже така військова логіка, і нема на то ради…
Мешкаємо в колосальних касарнях, так добре знаних пізніше тисячам українських Ді Пі. Кімнати, після пам'ятних гайделяґрівських «братрур», великі, ясні, просторі. Цілість — із кальориферами, біжучою теплою та зимною водою, апаратами з підозрілими написами «Меннер, шіцт ойре ґезундгайт»,[18] робить прямо враження люксусу.
Величезні, 5-поверхові бльоки — повні молоді, що говорить хиба усіми европейськими мовами. З вальонами порозуміваємося на міги, або по-французьки, з флямандцями чи норвежцями по-німецьки, з румунами покищо не говоримо, бо «кампфґемайншафт»[19] — одне, а циган — друге… По середині величезна площа. Тут відбуваються «ферайдіґунґи».[20] Там ходити не поручається. Наші відносини з рештою касарняного населення назагал поправні. Спершу, як почули, що ми «ґаліцієр», заінтересувалися, що це воно за етнографічна дивовижа; почувши, що ми «українер», виразно розчарувалися. «Ір шпрехт воль русіш унтерайнандер, ва?»[21] — було наступне питання. Наша братія трималася непогано, подекуди з виразною вищістю. Галичанин, зокрема молодий, відзначається деяким нахилом упрощувати собі приписи, які його торкаються, незалежно від цього, хто їх видавав. Цю благословенну прикмету нашого народу помічав я весь час, коли був у дивізії й зустрічаюся з нею надалі. Вона, з одного боку, спричинила, що влада дивилася на нас, як на «дещо недисциплінований елемент з виразними демократичними аспіраціями» (історичні слова одного з «авсбільдерів»[22]), з другого — вміло використовувана нашими, вже не стрільцями, а «канонєрами», вельми влегшувала життя на чужині. Назагал, одначе, ставлення німецької військової влади до фрайманських українців 1944 року було цілком поправне.
Причина цього не могла лежати в жадних засновках сентиментальної натури, а вже напевно не було наказане згори. Все, назагал добре, ставлення до себе та всю, тоді загальну, повагу заслужив собі наш доброволець своєю інтеліґенцією та вмілістю на площі вправ. Уже перші наші добровольці, згадувані 80 людей «першої тури», на полігоні відзначилися, як безконкуренційні стрільці та вибилися на перше місце між усіми учасниками. Наш власний (мова іде про тяжку 8,8 цм батерію) вишкіл розпочався, як слідує.
По загальнім обзнайомленні з матеріяльною частиною та функціями поодиноких гармашів, наш вишкільний підстаршина запропонував привести отак, на пробу, перший раз гармату в огневу позицію. При цім він додав: «Ваші німецькі товариші (це не був однак першоклясний людський матеріял), що вже вправляють шість тижнів, потребують на це 90 секунд; у загальному, кожний час нижче 100 секунд є добрий, а я вам, на перший раз, даю 2 мінути». Хлопці переглянулися, і, на даний знак, усе кинулося до гармати. Після переведення вправи підстаршина ствердив, що ми зужили на її виконання лиш 75 секунд. Він був дійсно заскочений і не міг нами нахвалитися, тим більше, що із технічного боку нічого не можна було закинути. Було це, очевидно, «дрільмесіґ», на площі вправ, не в терені.
Та пізніше жадна з чотирьох українських гарматних обслуг не потребувала для введення гармати в огневу позицію більше,
