Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак

В обличчі цього, не диво, що віра не лиш в боєздатність, але й узагалі доцільність дивізії, була дуже захитана. Високопоставлені німці дивилися на цю справу без зрозуміння, говорити з ними «на розум» не було можна, а самі українці не були в силі змінити існуючий стан.

Хто ж це були ці високопоставлені, що могли б вплинути на зміну відносин на ліпше, бодай у нутрі дивізії? Передовсім — це командир дивізії Фрайтаґ. Тоді він уже був бодай генералом, бо на новий рік авансував він на бріґадефюрера, отже — генерал-майора. Про його військове минуле та, взагалі вміння, кружляли різні, дуже непохлібні, поголоски. В усякому разі, я знав німця, що ніби то служив у його «швадроні» в Польщі 1939; тоді Фрайтаґ був ще лиш сотником кавалерії і, по словам цього його бувшого підвладного, не дуже «списався». Інші говорили, що він сам старався, щоби Гімлер дав йому цю дивізію, другі — що це улюбленець Гімлера, який рішив помогти йому зробити військову кар'єру. Та все таки факт, який кидає деяке світло на Фрайтаґа як військовика, що від лютого до квітня 1944 р., він був на курсах для командирів дивізії — це доказ, що ніколи перед тим він не командував дивізією. Про тодішнє наставлення Фрайтаґа до українських справ важко щонебудь сказати. В «першій» дивізії він нічим яскравим цього наставлення не виявив, ні в додатньому, ні в від'ємному розумінні. Говорилося загально, що його погляди на українство формує передовсім сот. Паліїв, який теж мав редаґувати його «листи до добровольців Галицької дивізії».

Фактичний пан і володар дивізії — це мав бути дивізійний шеф штабу (дівізіонс Іа) штубаф. Гайке. Молодий майор, як казали самі німці, непересічний організатор, мав нібито бути підпорою свіжоспеченого командира Фрайтаґа на організаційному, а відтак чисто військовому полі. Одначе і він старався про приязнь «сірої еміненції» дивізії — нашого командира, Кюстера, якому складав товариську візиту в його помешканні, яке було в розположенні нашого дивізіону. З українських старшин, які в дивізійному штабі грали ролю, і з якими числилися, можна назвати хиба лиш сот. Палієва, шефа дивізійного відділу ІІа, отже, персональних справ офіцерського корпусу. Це було з правила в кожній ненімецькій частині найважливіше становище, бо офіцерські кадри мали засадничу вагу для вартости і боєздатности частини. Тому це мусіла бути взагалі людина вартісна, з організаційним хистом, з умінням поставити на своїм (українець у німецькій частині!), а далі — знавець українських обставин, наших можливостей і людей. Ледви чи могла бути на цьому місці якась інша людина, окрім, саме, Палієва. Головна заслуга, а заразом і «вина», сот. Палієва — це невсипуща праця над творенням українських офіцерських кадрів. Діяльність ця йшла, як казали, в двох напрямах — притягнути всіх боєздатних комбатантів до активної служби в дивізії, а далі — якнайбільше число інтеліґентної молоді вислати на старшинські курси. Заслуга в цьому, що дійсно праця над створенням старшинських кадрів принесла великі кількісні успіхи. Щоденно кілька нових прізвищ офіцерів появлялося в дивізійному наказі, а десятки нових «айнштуфунґсантраґів»[36] накопичувалися щодня у відділі ІІа. Система признавати старі ранґи офіцерам з чужих армій довела, одначе, до того, що часом старалися про «ранґу» люди, що не мали на неї ні права, ні здібности. В окремих випадках траплялися, що для «айнштуфунґу» вистачала посвідка Бойової Управи, або й доволі очевидно зфальшовані документи. Паліїв у своїх поїздках по Галичині при кожній нагоді підчеркав вагу українських офіцерів для розростаючої мілітарної організації. Відгуки на ці зазиви були, здебільша, дуже своєрідні. Оця масова продукція офіцерів і «офіцерів» ще раз виявила вагу офіцерських кадрів у визвольній боротьбі бездержавного народу. Замість плянового вишколу на далеку мету, треба було імпровізувати, в працю вкрадались недотягнення, а вартість вислідів цієї імпровізації ще лишній раз доказала правдивість старої засади, що з порожнього не наллєш. Гарні перспективи розвивалися перед молодими «фюрербеверберами».[37] Наша дивізія була чи не одинока, де урядово всі люди з середньою освітою вважалися «ФБ» — старшинським матеріялом. За кількість місць для українців на старшинських курсах, штаб дивізії вічно зводив бої; беручи в сумі, число місць для галичан на офіцерських курсах було доволі велике. Оці місця на курсах — це найбільша заслуга Палієва, корона його організаційно-військової діяльности, яка вможливила нам з більшою вірою споглядати в майбутність. Були голоси, що ця політика масової висилки молоді на курси довела до «обезкровлення» дивізії, перед її виїздом на фронт. Це — та «вина», про яку я згадував. Це, безсумнівно, правда, і думаю, що на нікому це обезкровлення так не відбилося, як саме на нашому «фляку», де більшість підстаршин, що закінчила курс у Мюнхені та більшість «ентфернуґсмесерів»[38] з курсу в Шонгав поїхали на старшинський вишкіл, а дійсно бойовий український командир важкої батерії сот. Темник, поїхав на курс командирів батерії. Але, з другої сторони, ця акція себе оправдувала, бо, хоч нехтування потреб моменту було очевидне, виявилася вона вповні доцільною на дальшу мету. Безпосередньо після нашого приїзду до Нойгамеру актуальною стала справа признання степенів нашим старшинам, які перебували дотепер на неясному положенні «фюреранвертерів».[39] Ця справа лежала на серці нашому сот. Кюстерові, який зараз же вислав через штаб дивізії відповідне письмо до Ф-гавптамту. Окрім урядових документів, були залучені характеристики поодиноких кандидатів, звіти їх зверхників з Мюнхену, звіти зі стрілянь і вправ, опінія нашого командира. Двох старшин постановив Кюстер видалити з дивізії: румунського «сублокутенента» фльоти Соколотюка і пор. совєтської армії. К., роблячи тим цьому другому очевидну кривду (хоч, у сумі, це йому на зле не вийшло). Других двох мали дістати ступені поручників з відсуненням їх до інших частин, решта — один, як поручник і командир батерії, другий — як поручник і мірничий старшина, а 6, як чотарі.

Тимчасом вишкільний процес великих бойових одиниць ішов дальше. В усіх полках, майже всіх куренях (здається, за вийнятком одного) і дівізіонах артилерії полку (за вийнятком яким командував «гаштуф» Палієнко), командувачами були німці. Українці-старшини в ліпшому разі зійшли до ролі сотенних. Високовартісні старшини, як напр., Палієнко, полковник у трьох арміях, мав степень сотника, як теж пполк. Барвінський, кол. командант Модліна, і ряд других. Був слідний нахил до продукування небоєздатних старшин вищого степеня, а рівночасно — відсувати від вищих становищ вартісний український елемент.

Чотові й ройові, з правила, не дивлячись на рід зброї, назагал, були українці, молоді, здебільша, гайделяґрівці. Їх вартість та бойова підготовка були добрі, в найгіршому разі