Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак
Довколишнє населення — це бідні й брудні мазури, симпатії яких до нашого війська були не надто великі. Розрийкові можливості — дві кантини, кіно, коли-не-коли якась «зольдатенбіне»,[6] час до часу якийсь «фортраґ»[7] на тему «Дойчлянд зіґт ан аллєн фронтен» і т. п., слід тут згадати і «Гавз Вальдеслюст».[8] В околиці з більших центрів можна назвати Дембіцу. Мале, хоч повітове, містечко з кількома пиварнями і двоповерховим будинком на ринку, яку пів Европи знало, як «Дебіча». Оце й все, що можна, в загальному сказати про Гайделяґер.
Автор цієї книжки в мундирі добровольця «Галицької дивізії» у вишкільному таборі Гайделяґері восені 1943.
Де не взялися раптом людці, блискучі від срібла і численних звіздок, без сумніву, наше будуче начальство. Вони доволі безцеремонно голосним «ферфлюхтуванням» порозганяли наших інформаторів, порозподілювали нас по залях, остерегли, «дас німанд ін ден екен ґерумшмайст»[9] і обіцяли завтра «зіх бай ден ґершафтен пінкліх зекс айнцуфінден».[10] Вже цілком наостанку прийшла звідкись вістка про капітуляцію Італії, що, зрештою, нікого ані не здивувало, ані не зажурило. Роздумуючи про марноту цього світа, ми пішли спати.
На наступний ранок почався наш перший військовий день. Хто не знає тепер, як виглядає збірка, чи розподіл на чоти, рої, «штуби» і т.д. І тут нічого цікавого не було. Слідував відтак лікарський огляд і лазня, речі усім добре знані. Далеко вже цікавіший був процес, знаний у Галичині під назвою «фасування камашів», тобто видача обмундировання. Тоді виявилося, що в кут ідуть усі цивільні пересуди, що нінащо не здалися тут найбільшим столичним елеґантам усі «фінезії» цивільного доброго смаку. Дійсно, уніформа впливала на дотеперішних цивілів «ґляйхшальтуюче»;[11] а коли ми вже все могли взаїмно подивляти, то обличчя поробилися, здебільша, доволі довгі. В мундирах галицьке братство представлялося добре; прямо — всім було в мундирі до лиця. Але тут щойно виявилася вся велич зміни, що наступила; всім ярко стала перед очі важність нової епохи в нашому житті. А все таки, всі дивилися сміло й з довір'ям у будучину. Хоч не один, мабуть, у глибині душі собі подумав добре, що чоловік щасливо той «мундир» надів, ще якби його щасливо скинути, то нічого більше не можна й бажати. Від 10.9.1943 р. наша сотня включилася в нормальне гайделяґрівське життя, а ми всі стали рівноправними членами організму, який у ті часи окреслювали у нас коротко назвою «Цетбефав».
Цей «Цетбефав», у скороченні — Курінь Особливого Призначення, це дванадцять компаній, які були подумані, як кістяк-кадр, або, як тоді говорили, «штам» майбутньої Дивізії. Все це молоді, звичайно з середньою освітою, люди, ідейні, бойовий елемент, дійсно, під кожним оглядом еквівалент усусусів, традиції яких свідомо плекалися. З таким військом, як воно було в Гайделяґрі, дійсно сміло можна було рушати на війну. «Цетбефав» практично мав силу полку піхоти без спеціяльних частин і служб, бо це була лиш вишкільна формація. Як і у піхотних полках, 4, 8 і 12, сотні були важкі; з прибувших 9 вересня 1943 року двох сотень, 2 сотня була легка, 5 — важка. Оці дві свіжі сотні — це була свого часу ціла проблема в українському Гайделяґрі. Мабуть і самі німці, на чолі з командиром «Цетбефав» майором Бартельсом, не знали, що з ними зробити. Спершу, мабуть, існував плян включити вишкіл цих двох сотень у загальний учбовий процес батальйону. Про це свідчить у кожному разі ця «фурія», з якою кинулися наші «авсбільдери»[12] — у великій більшості старі, досвідчені вояки з східнього та інших фронтів, — на нас тоді ще бідних рекрутів.
Окрім вишколу, який проходив, назагал, коли не блискуче, то дуже добре, спосіб думання гайделяґрівського мешканця зумовлювали в головній мірі такі моменти, як загальна воєнна ситуація, зв'язок з Галичиною, та взаємини з співтоваришами зброї.
Від капітуляції Італії та успішної совєтської офензизи 2 серпня 1943 р. видно було, що німецька машина котиться по похилій площі в невеселе незнане. В зв'язку з тим, варто буде прослідити, чим жив, що думав і як представляв собі розвій ситуації наш вояк у Гайделяґрі.
В осені 1943 р., коли ще не було українських старшин, наші частини назовні ще нічим, крім, очевидно, самої національности вояцтва, своєї українськости не виявляли. Окрім стрілецької маси, все, почавши від кухаря, а скінчивши на сотенному командирові, було німецьке; назовні наше «авслендерство» уявлялося в українських піснях та обабіч чорних «краґеншпіґлях». «Шпіґлів» зі знаками «SS» ми не носили і, ясно, за ними не жалували. Відносини між стрілецтвом і старшиною були, хоч і коректні, але нещирі, хоч і ненапружені, але холодні. Вже від першого моменту наш стрілець думав, що нам із німцями не було по дорозі; очевидно, не в крикливий спосіб, але консеквентно й рішуче. Зрештою, в дискусіях з вишкільними підстаршинами нераз падали думки, що дивізія нам потрібна лиш як свого роду військова школа, і нераз дійсно коштувало труду переконати німців, що ми пішли, хоч може й до «їх» війська, та не воювати за «Нову Европу», але за свої власні інтереси, які з німецькими не покриваються. Німці самі, які спершу уважали «ґаліцієрів» за певного рода «дойч-слявіше мішлінґе»,[13] були цими поглядами доволі заскочені, але глибше, мабуть, над цим не застановлялися.
Контакт із Галичиною був, тимчасово, може, аж надто живий. Щонеділі сотки, тисячі рідних і знайомих наших добровольців, популярно званих «безухами», прямо заливали весь Гайделяґер. Тому, що цивільним вступ до самих бараків був недозволений, у теплі осінні неділі всі гаї були повні матерей, сестер, братів, та знайомих стрільців, які звичайно розсідалися під деревами та заїдали різні «сласти». Бо гайделяґрівський харч таки заслуговував на доповнення.
До вісток з краю прислухувався загал дуже чуйно. Це саме була доба розросту підпільних збройних сил з чітким протинімецьким наставленням, і не диво, що наші стрільці, елемент дійсно патріотичний, дошукувалися в думках якогось способу співіснування з ними, здаючи
