Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

З Гевгелії можна було виїхати тільки потягом. Дороги країни перебували в жалюгідному стані або їх контролювали болгари. (Тринадцять французьких санітарних машин намагалися прорватися, але зникли безслідно. Подейкували, що вони потрапили в засідку.) Вони опинилися в котлі.

Північ. Олива Кінг бачить, як на потяг сідають штабні польового шпиталю, що залишилися. На маленькому вокзалі стоять тільки вона та двоє інших шоферів, а також три санітарні машини шпиталю, яким забракло місця. Залишити Еллу вона вважала неможливим.

Потяги на південь прямують один за іншим, вони заповнені людьми та військовою технікою. Для трьох жінок місця знайдуться, але не для трьох санітарних машин, одна з яких просто велетенська за розміром. Вони очікують, сподіваються. Уже світає. Чується відлуння пострілів, що гуркотять у білих, засніжених горах. Олива Кінг: «Дивно, але ми жодного разу не подбали про особисту безпеку. Ми турбувалися тільки про наші машини».

І ось останній потяг.

Болгарські війська стоять за кілометр звідси.

Нарешті! Вони бачать три порожні платформи і, не чекаючи дозволу, закочують на них свої машини. Потяг рушає. Гевгелія у вогні. І коли місто зникає з поля зору, Кінг бачить, що вокзал вибухає від снаряда, що влучив у нього.

79

Понеділок, 13 грудня 1915 року

Едуард Мослі керує вогнем в Ель-Куті

Такої ранньої пори він уже на ногах, адже відсьогодні має нове доручення: керувати вогнем. Це важко і небезпечно, бо означає, що він має постійно пробиратися піщаними окопами, такими само примітивними, як і раніше: у деяких місцях він зі своїм сигнальником змушений повзти, адже мілкі окопи нагадують радше рівчак. Він більше не вдягав свій занадто помітний тропічний шолом; у нього на голові вовняна шапочка — не найкраще в таку спеку.

Британський корпус перервав відступ на південь і зупинився в містечку Ель-Куті, щоб зачекати на підкріплення або, точніше, допомогу, адже ось уже два тижні корпус перебував у кільці чотирьох османських дивізій. Командувач корпуса Таунсхенд дав змогу своїм частинам потрапити в оточення. Частково вони були занадто виснаженими, щоб продовжити відступ, а частково через те, що таким чином сили ворога були відвернені від нафтових родовищ. Настрій у солдатів було загалом гарний. Усі вірили, що це тільки питання часу, і вони обов'язково отримають допомогу. І навіть Мослі був спокійний, хоча він, як і багато інших, різко критикував авантюрну спробу захопити Багдад занадто малими силами і нездарну підготовку до операції. Усе влаштується.

Упродовж дня йому доводилося проповзати рачки по кілька кілометрів. Іноді він повз у хмарі смороду. На окраїну окопів було перекинуто тіла вбитих, і тепер вони, чорні, розпухлі, розкладалися під палючими променями сонця. А в деяких місцях ворожі окопи знаходилися на відстані всього 30 метрів. Він майстерно і з великим задоволенням диригував усіма цими снарядами, що пролітали над його головою всього за 4–5 метрів і іноді падали за 20 метрів від нього. Він уважав це great fun, класною розвагою.

Османські снайпери були напоготові та стріляли дуже влучно. Іноді телефонної лінії бракувало, і Мослі подавав сигнали своїй батареї за допомогою прапорців: супротивник відразу ж відкривав вогонь. Увесь день він перебував під обстрілом.

Пізніше він занотує у своєму щоденнику:

Особистий досвід на війні є в кращому випадку пробудженням спогадів про незбагненний і заплутаний сон. Деякі індивідуальні події пригадуються виразніше інших, і то яскравіше, що вище загострення небезпеки. А потім до небезпеки звикаєш, і дні проводиш, уже не розмірковуючи про постійну близькість смерті. Навіть думку про смерть, якою б важливою вона не здавалася спочатку, людина витісняє зі свідомості, — адже смерть завжди поруч, і від цього її велич меркне. Я переконаний, що можна стомитися від почуттів. Людина не в змозі весь час боятися смерті, здригатися від думки про її присутність. Психіка стомлюється і відсуває подібні думки осторонь. Я бачив, як поряд зі мною поранило чоловіка, але він продовжував як і раніше подавати сигнали артилерії. Можливо, це я такий бездушний? Ні, просто мене стало важче здивувати.

80

Грудневий день 1915 року

Володимир Літтауер бере участь у музичному ревю в Арґлані

За задумом він повинен мати вигляд власниці борделя, так, огрядної власниці борделя. Літтауер вбирається в жіночу сукню, підкладає в потрібні місця вату, щоб домогтися округлостей. Куровський, його денщик-поляк, допомагає йому в цьому перевтіленні. Літтауер уважає, що все це страшенно весело, але денщик обурюється: «Посоромилися б виступати в такому вигляді! Ви ж незабаром станете капітаном». Перевдягання завершується макіяжем. На щоки Літтауера щедро накладено рум'яна.

За вікном мороз і холод. На фронті біля Двіни затишшя. Полк окопався у великому болотистому лісі, на захід від річки. Німці стоять за кілька кілометрів звідси. Регулярно посилають патруль, який блукає білим лабіринтом з лісових дерев, стежачи за обстановкою і намагаючись не наштовхнутися на німців, які знаходяться в лісі з тим самим завданням. «Жодна зі сторін не досягла особливого успіху в цьому».

Більше нічого не відбувається.

Дні минають у монотонності та безпам’ятстві. Літтауер уважав, що затишшя в цій окопній війні нестерпно нудне. І він був не поодинокий у своїй думці. Вони багато пиячили. (Траплялося, що Літтауер напивався так, що його денщик віз його додому на візку.) Розквартирували його в маленькій будівлі школи разом з десятком інших офіцерів. Спали вони, як «оселедці в бочці».

Літтауер та інші намагаються тримати себе у формі. Особливо перед новачками, які вливаються в ряди їх полку. З початку війни семеро з його товаришів-офіцерів уже загинули і двадцять восьмеро були поранені. Багато хто з поранених не повернулися назад в полк і, можливо, вже ніколи не повернуться. Їх замінюють наспіх призвані й навчені, зовсім жовтороті пташенята. Ці курсанти недосвідчені, а крім того, їм невідомі дух полку, його традиції та етикет.

Що буде з усіма ними? І все ж спілкування в офіцерській їдальні дає змогу бувалим офіцерам повчати молодь. Адже воно так нагадує довоєнне безтурботне життя: грають у карти і наносять візити.

Знічев’я у них з’явилася ідея влаштувати музичну виставу. Просто так, з нудьги. Силами офіцерів, для офіцерів, про офіцерів. Вони репетирували цілими