Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Вона сумна, як похоронний спів, Як чайки голос, що над морем в’ється, Як кинутий огонь серед степів. Бо я єсть син безщасного народу, Що втратив десь в минувшині ім’я І славу давнього свойого роду. Десь розійшлась хоробрая сім’я… Та вірю я, що мій народ проснеться І загремить свободою струна. Тоді душа у мене усміхнеться, А поки що, ридатиме, вона. ІІІ Осінь і думи осінні, Темні, журливі; як тіні. Плачуть, не сила терпіти, Наче голоднії діти. В день розлетяться, покинуть, На ніч пташками прилинуть. Тісно обсядуть, обкружать, Давнє згадають, потужать, Осінь і думи осінні, Темні, холодні, як тіні. Падають листя злотії, Гинуть, мов серця надії. Скільки весна їх зростила, Скільки квітками дарила! Квіти морозом, побиті, Мрії в могилу зариті. Сонце сховалось, не гріє, В серденьку кров холодіє, Образи тануть, як тіні… Ось вони – думи осінні. В окопах
Ніч і тиша навколо таємно-німа, Сплять дерева докупи схилившись. На блакиті нічній і хмаринки нема, Сяють зорі росою умившись. І сей спокій у душу чутливу мою Входить сном чарівним легкокрилим. І безвладно себе я йому віддаю, В коло чар на літаючий килим. Хай полину далеко, де казка живе, Вічна казка, щаслива, цікава; Там по морю квіток вона в барвах пливе. Як русалка, як ніжна купава. І я лину на крилах не знаю чиїх, Залишаючи дійсність буденну. В ту країну з квіток у проміннях ясних, Де зустріну свою наречену. Галюсі