Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

І мене обгортає… Тягне у прірву… Брате, спаси!.. Ніченько темная, нічко осінняя, Ніченько, нічко, — Яка ж ти страшная… Хмарами вкрита, Туманом повита… Сам у розпуці, стою опівночі. Мряка січе у лице… Вітер з ніг валить… Хто ж це там плаче?.. лихо моє… Дзвони
Дзвони, дзвони… Скільки звуків! Із блакиті все пливуть, Передзвони… На подзвіння дзвонять, грають, Чи на радість?.. Що несуть?.. З павутини ніжні звуки Хтось сплітає, розсипає… Понад бором, понад лісом, В нетрі котяться акорди, Верховинами здригають, Грають, грають… Плачуть, тужать срібні дзвони… Хтось умер… когось нема… Хто простився, Розлучився? І чого блакить німа?! Чути співи із просторів голосні… Грають… Перли розсипають не мені… Дзвони гратимуть для мене не тепер, В млі туманній в день осінній… Хто це вмер?.. Зупинись
Зупинись і подивись. Нічого не бачиш?! О, який ти сліпий! Який сліпий!!! Кажеш – чорні плями… земля?.. Подивись, сліпий, – ті чорні плями – кров… Невинна людська кров, яка лилась віками невідомо за що. Сліпі йшли на бій. Сліпі вели їх. Сліпими вмирали: Бо родились сліпі… Зупинись! Ти думаєш, що то – коріння, облите дощами?.. Ні, ні… То – людські кістяки!.. То – ребра! Вишкірені зуби. Сміються над собою… А навколо чорні плями… О – одна, друга, третя… Багато… Безліч чорних плям… То – тінь крови… З брудної грішної землі піднеслась вона до блакиті і впала на ню чорною плямою.