Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц
У мені тут, схоже, не наростає жодна нова життєва верства, принаймні досі мій контроль каже мені, що ні. Але трапилося щось інше: потреба повороту з «тупика» часу, сильне, хиже бажання працювати, контроль за кожною втраченою хвилиною і перехід попереднього сенсу у стадію, яку можна описати як «вилучення з обігу», вилучення з інтелекту, повернення в тіло, звідки він випромінює в інтелект у відповідних, асоціативно пов'язаних, спровокованих ситуаціях. Тепер, щоб кристалізувалися подальші верстви образів і концепцій, потрібні лишень відповідні ситуації. Шкода тільки, що завершення мого перебування тут зіпсував прикрий випадок: застуда нирок; мені вже краще, але я не хочу ризикувати поїздкою до Дрогобича, якою дуже тішилася. Тому дуже Вас прошу: приїжджайте сюди. До середи (7 IX) ми залишаємось у Сколе: наприклад, приїдьте в неділю. То буде дуже добре — а я вже зі Львова відпрацюю заборгованість (беру бону для Ася). Чи хтось хоче зі мною познайомитися? Це шалено цікаво — тим більше, що я «живу» подібними зустрічами. Я маю довкола себе групу людей, про духовну кваліфікацію яких можна говорити з гордістю: мені пощастило спілкуватися з групою мало не найцікавіших сучасників, і я навіть сама іноді недооцінюю того факту, що це трапилося якось автоматично і наче саме по собі зрозуміле, а тим часом інші мусять боротися за такі «стосунки».
Щодо моєї позиції в польськ[ій] літ[ературі], я сама в тому дуже винна, не скориставшись можливістю подальших публікацій і теорії, і наступних творів. Може, я дещо надолужу, якби вдалося напружити волю. Останнім часом у мені переважала певна внутрішня млявість, результат утоми і технічного браку часу.
Але тепер я не хочу більше писати — я хочу розмовляти. І чекаю Вас у неділю, в понеділок або — найпізніше — у вівторок.
Дуже прошу Тебе переказати пару слів Вітові і сердечно вітаю.
Дозя
1 вересня 1938
3
21 IX 38
Бруно,
вчорашній день, яким я так тішилася, прагнучи відродити ним і започаткувати нову еру давніх неділь, залишив у мені легкий осад невдоволення: ми майже не розмовляли одне з одним, а ті поверхові, інтелігентські розмови з чужими людьми є власне тим, від чого я тікаю. Скільки брехні, скільки штучних, механічних відчуттів і ніби зацікавлень вони провокують, змушуючи до штучної активності!
А може, ми тікаємо одне від одного підсвідомо, і звідси це оточування себе від певного часу чужими, хоч би скільки ми зустрічалися? Може, так діється тому, що вплинули і зробили своє всі ці голоси про подібність, і ми не хочемо тепер занадто оголюватися одне перед одним? Якою сумною є така скнарість, якою непродуктивною. Скільки лихого може наробити людська дурість, і як сумно, що власне вона має таку владу навіть над найістотнішою потребою та найглибшою тугою людини. Бо прецінь давні наші розмови і наш контакт були однією з тих нечисленних, чудових речей, які трапляються раз у житті, а може, навіть раз на кілька чи кільканадцять безнадійних, безбарвних життів.
І ми самі принадили до свого товариства чоловіка, котрий мене, щоправда, не разить, але Тебе позбавив доброго настрою, та ще й, до всього, був такий неуважний, що не подарував нам останньої півгодини. Я дорогою була на нього сердита, страшенно сердита.
Це, втім, не означає, що з отого дня я не видушила для себе трохи барвистості. Твоя присутність уже сама добре на мене впливала (визнання інститутки першої половини XIX століття, тб., романтички). Зазирни коли до Львова — можливо, що я поїду до Варшави на кілька днів свят.
Читаю роман Пайпера, котрий здається мені яловим.
Починаю готувати вступне слово до мого вечора. І думаю, що добре би, якби наші вечори у спілці увінчалися успіхом — щоб кожен говорив про себе. Я напишу Тобі, чи і як вирішиться це питання.
Сердечно тисну руку,
Дозя
Кланяйся і дякуй Сестрі.
Вітання п. Лаурі[459] — поки що.
4
7 XII 38
Бруно,
ось уже другий тиждень я все пишу Тобі листа, та ніяк не можу його кодифікувати. Тож нашаровується низка пластів, які я мушу пройти аж до останнього, до реакції на Твого дивного і несподіваного останнього листа.
Отож, насамперед був той лист, відповідь на мій одноденний побут у Дрогобичі. Ти прохопився з однією річчю, якої я не підозрювала: що Ти мене ревнуєш. Отож, мушу бути щирою: навіть теплі й барвисті інтелектуальні контакти, як-от із Мінкофом, або — упродовж певного часу — із Ройтманом[460], мають інший характер, ніж контакт із Тобою, єдиний у своєму забарвленні. Стійкість цього колориту і його насиченість упродовж стількох перипетій і кількох гострих атак — щоправда, не з нашої вини — з боку дійсності, схоже, свідчить, що перспективи для конкуренції відсутні, що то все ж одна із тих незмінних справ, яка мовою безсмертних, мовою вже канонізованих, власне й називається «безсмертною». Що ж стосується особи, замішаної в ту підозру, я починаю дивитися на неї, зваживши на натяки Твої й Твого оточення, дещо іншими очима — але, чи це справедливо? Я ціную в ньому його пристрасть і поезію, але глибшого контакту з ним не маю.
Я надміру затрималася при тому першому пласті листа.
Я трохи писала, допрацювала кілька речей і підготувала вечір. Мені так болісно, що хоч скільки б я виходила на люди, мене спіткає розчарування. Вечір той розбудив знову дещо приглушену останнім часом тривогу й гіркоту: для кого ми пишемо їдишем? Ті, хто прийшов, загалом розуміли, про що йдеться, але їм перешкоджало незнання мови. Із євр[ейських] поетів і отих т. зв. їдишистів н і х т о не прийшов. Стренґ кипить від обурення і стверджує, що той факт відлякує його від будь-яких контактів з євреями. Я на вигляд спокійніша, бо звикла, що не обізнані в поезії легковажать мною, тим не менше, я доволі прикро відчуваю узагальнення та перспективи цього явища. Сьогодні я вже знову трохи відійшла, тб. заспокоїлася, але кілька ночей не могла спати, гортаючи сторінки тієї сумної книжки, яка описує
