Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
І він має рацію. Англійці таки справді страждають на певний синдром «ностальгії за старими добрими часами». Ми переконані, що навколо тотальна «зрада»: країна от-от зійде на пси, що все не так, як колись, що шляхетне серце Англії, наші символи (такі як паб, черга, спортивний дух, монархія, ґречність) занепали або у процесі занепаду.
Вся правда про «свавілля на дорогах» криється в тому, що люди — це такі тварини із загостреним територіальним інстинктом, а автомобіль — наш «дім на колесах» — це особливий вид території. Тож захисні реакції загострюються, коли ми відчуваємо, що нашій території щось чи хтось загрожує. Однак, так зване «свавілля на дорогах» — це універсальний феномен, і, як це не дивно, в Англії, попри сенсаційні заголовки у пресі, «зрада» поширена значно менше і виявлена значно м’якше, аніж в інших країнах світу.
Я не дуже охоче вихваляю англійців і завжди обережно додаю з десяток несміливих «але», адже, як показує досвід, оди англійцям — опубліковані чи сказані десь у приватній розмові — незмінно провокують набагато більше суперечок та спростувань, аніж критичні зауваження на адресу англійців. Коли я критикую або ж навіть відверто ганьблю ті чи інші аспекти англійської культури та поведінки, усі журно підтакують, іноді як аргументи навіть наводять приклади з власного досвіду. Вихваляння, хай і несміливі та скупі, завжди викликають несприйняття: мені кажуть, що я дивлюся на світ крізь рожеві окуляри, і невпинно бомбардують контраргументами. Усі норовлять розповісти історію з життя або навести статистичні дані, які спростовують мої припущення і доводять, що англійці просто нестерпні і дуже неприємні.[50]
Частково це пояснюється тим, що соціологи, на думку загалу, мали б вивчати проблеми (девіації, дисфункції, аномалії, збої та інші страхітливі речі, що закінчуються на — ), а я, вивчаючи усілякі позитивні речі, не дотримуюся неписаного професійного правила. Дуже дивно, чому лише непатріотично налаштовані англійці опонують моїм позитивним висновкам про націю. Іноземні журналісти, яким я даю інтерв’ю, або ж туристи, гості та іммігранти, з якими я просто балакаю, навпаки, тішаться, коли я кажу, що англійці таки мають гарні, а то й варті усілякого захоплення, риси характеру. Самі ж англійці, здається, просто неспроможні змиритися з цим фактом: найменший натяк на комплімент викликає скептичне і бурхливе заперечення. На превеликий жаль, я не можу затаїти відкриття на догоду буркотливим песимістам із занепадницькими настроями — їм доведеться таки ковтнути ложку справедливої похвали.
Правила ґречності
Ризикуючи головою, я таки скажу, що наші водії, попри всі дивацтва із захистом власної території, справедливо славляться дисципліною, виваженістю та ввічливістю. Іноземні інформатори звернули увагу на врівноваженість англійських водіїв — їхні звички та поведінку на дорозі, а для нас в цьому немає нічого особливого. Ми настільки звикли до цього, що сприймаємо порядок на дорогах як належне: вас швидко пропустять, якщо ви виїжджаєте на головну дорогу з бічної чи узбіччя; вам обов’язково подякують за те, що ви уступили дорогу; майже всі водії тримаються на безпечній відстані одне від одного, не «підтискають» і не сигналять шалено, коли хочуть йти на обгін; на односторонніх вулицях або на вулицях, де вздовж припарковані автомобілі, що утруднює рух і робить вулицю, по суті, односторонньою, люди чемно притискаються до бордюру, щоб дати дорогу іншому авто, і обов’язково за це подякують; усі водії пропускають пішоходів на переході, навіть якщо пішоходи ще й кроку не ступили на проїжджу частину. (Якось мені зустрівся турист, який ніяк не міг натішитися цьому і постійно повторював експеримент — він зачудовано насолоджувався тим, як дорожній рух зупиняється не через світлофор і не через знак «стоп», а лиш за його велінням.) Сигналити без упину ми вважаємо прийнятним лише за крайньої потреби і в екстрених випадках, наприклад, коли потрібно попередити інших водіїв про небезпеку, інакше це вважається неввічливим; ми не горлопанимо будь-що — щоб поспілкуватися з іншими водіями і вихлюпнути надмір емоцій — як це роблять в Європі, та й будь-де у світі. Навіть якщо ви забарилися і не помітили, що вже зелене світло, водії-англійці не будуть сигналити одразу, а дадуть хвильку часу, сподіваючись, що ви рушите самі, без нагадування, а як ні, то вони тихенько, майже вибачливо, «бібікнуть», що вже зелене і час би рушати.
Я не кажу, що англійці є втіленням водійських чеснот і наділені якимось дивовижним ангельським терпінням, що притаманне тільки їм. Мені йдеться лиш про те, що в нас є правила та звичаї, які зобов’язують триматися виважено. Англійці за кермом, як і решта нормальних людей, сердяться і дратуються, і лайка їхня не менш запальна, але вони все це роблять, сидячи в авто із зачиненими вікнами, а не висовуються з вікна і не виходять на вулицю «влаштовувати сцену». Якщо комусь увірвався терпець — аж до шалу та іскор з очей, до фізичної розправи, — то це вже ситуація скандальна, і її будуть бурхливо обговорювати декілька днів, вона стане підтвердженням «епідемії свавілля на дорогах», занепаду моральних цінностей та ін. Деінде у світі це був би просто собі неприємний, нічим не особливий, інцидент.
Правила чесної гри
Поведінку англійців за кермом можна вважати продовженням поведінки в чергах — тут діють ті ж принципи справедливості та доброчесності. Буває, що люди «хитрують» і не хочуть дотримуватися справедливої почерговості, тоді їхня нечесна поведінка викликає справедливе обурення загалу — достоту, як і з перебіжчиками, які не хочуть стояти в черзі. Водії знають про небезпеку «потенційних» хитрунів — тут все так само, як і в піших перебіжчиків: вони скоса зиркають навсібіч, торують собі шлях до цілі, ні з того, ні з сього вискакують поперед носа іншим водіям і перешкоджають здійснити маневр. При цьому вони ще й не дивляться іншим водіям у вічі!
Коли назбирується черга автомобілів, щоб звернути з крайньої смуги чи виїхати на головну дорогу, то недобросовісні водії «хитрують» — вони перелаштовуються у смугу, де рух йде швидше, обганяють чергу
