Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Уже пізньої осени 1941 року полонених перестали відпускати додому. Ставлення до них різко погіршало. Їх тяжко били конвоїри прикладами на вулицях, на очах людей, за найменшу «провину». Ослаблих, знесилених тут же дострілювали. Якось на початку грудня, на набережній, недалеко від пристані, я особисто бачив, як німець–конвоїр застрелив до краю виснаженого полоненого за те, що цей відстав від колони кроків на десять…

Пізніше, під час перебування на Київщині та Чернігівщині, мені часто доводилось чути оповідання про масові вбивства полонених на маршах — під час провадження транспортів.

Вже тут, на еміґрації, я випадково познайомився з двома живими свідками одної з багатьох подібних трагічних подій, коли під час нічного переходу партії полонених від станції Пирогівка до Новгород–Сіверська, було вбито кілька сотень полонених.

Минулої зими на одному з'їзді української еміґрації в Авґсбурґу я познайомився з літнім поважним чоловіком, який впродовж всього свого життя працював народнім учителем на Чернігівщині. В 1943 році, при наближенні совєтських армій, він разом із своєю родиною з власної волі став «переміщеною особою».[137] В 1945 р. був насильно репатрійований і переданий французькою військовою владою до совєтського транспорту. В запломбованих вагонах — разом із кількома тисячами таких же, як сам, насильно репатрійованих[138] — перевезений на совєтську зону, звідки втік із невеличким гуртком щасливіших, і тепер знову з запалом юнака віддався своїй рідній стихії — вчити «переміщених» дітей… Прізвища його назвати не можу: на Чернігівщині в нього залишилось багато свояків та друзів і це може коштувати їм життя. Отже, назву його паном К… Цьому п. К… довелося бути свідком і, до певної міри, співучасником цієї жахливої події.

— Десь наприкінці січня 1942 року, — розповів мені п. К…., — на станцію Пирогівка було доставлено партію полонених червоноармійців коло 4.000 чоловік. Транспорт прибув на станцію Пирогівка ввечері, і зараз же полонених було направлено пішки до Новгород–Сіверська — за дванадцять кілометрів. Переважна частина полонених була дуже виснажена, було багато хворих, одяг нужденний. Вночі німецький комендант подзвонив бюрґермайстрові Новгород–Сіверська й наказав вислати дві автомашини та з десяток підвід, щоб «підібрати відсталих полонених». Панові К… довелося взяти участь у цій акції. Відсталих полонених по дорозі не було, зате була сила трупів: буквально на кожних десять–двадцять кроків то з одного, то з другого боку дороги лежали полонені трупами. Не менш як 95 відсотків із них мали стріляні рани. Таких «відсталих» було підібрано за день, приблизно на вісім кілометрів шляху, коло 300 трупів. Другу частину дороги з боку Пирогівки прибирали пирогівські селяни».

Кілька тижнів тому я їздив до Реґенсбурґа[139] до свого знайомого, теж чернігівця (треба сказати, що тут сила–силенна чернігівців), і там зустрівся з селянином, паном М…, мешканцем села Юхнове, що недалеко від станції Пирогівка. Кажуть люди: що в кого болить, той про те й говорить. Де тільки зустрінуться двоє–троє наших, так званих «переміщених осіб», зараз же зведуть розмову про Батьківщину. Після звичайних запитань про таборове життя, про перспективи переселення — «куди записують», «якого фаху й віку», «Венесуела», «Бельгія» і т. д. — якось самі собою, мимоволі, починаються спогади про Батьківщину, особливо коли ще зустрілися люди з одної місцевости, ба навіть одної области. Обов'язково згадається Дніпро, Десна і все те, до болю близьке, рідне, від чого лиха доля відірвала людей.

Отож розговорилися. Згадали Батьківщину. Згадали часи німецької окупації. Пан М… розповів мені саме про той випадок взимку 1942 року, про який мені оповідав учитель К… Сина пана М… було виряджено з підводою підбирати цих «відсталих» полонених. М… запевняв мене, що це не єдиний випадок, коли юхнівцям та пирогівцям доводилось підбирати отаких «відсталих».

Правда, я