Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

І за якусь годину — ви на правому березі.

Після вересневих вибухів та пожеж центральна частина міста та, зокрема, вулиці Хрещатик, Прорізна, Фундуклеївська (Леніна) аж до Володимирської (Короленка) вулиці, Інститутська, Миколаївська (Карла Маркса), Лютеранська (Енгельса) — являли собою жахливі руїни.

З перших днів приходу німецького війська стихійно почалось переселення з підвалів (пивниць) та з передмість Києва до розкішних кімнат, які залишились по евакуйованих комуністах та жидах. Але скоро всю цю справу перебрала до своїх рук житлова управа міста. Всі такі помешкання взято на облік; меблі та інші речі звезено до спеціяльних сховищ і здано під відповідальність призначених керівників будинків. Все це майно зараховано до фонду «безгосподарного майна». Часто–густо до цих сховищ приїздили авта Ґестапо чи СД. Люди, які називали себе ґестапівцями, забирали найбільше цінне з цих речей, залишаючи написану на клаптику паперу «розписку». Іноді ці люди були німцями, іноді ці люди — в уніформі ґестапівців — розмовляли російською або українською мовою. Отже, все найбільш цінне зникло в такий спосіб. Звичайно, в тому розтаскуванні «безгосподарного майна» брали «посильну» участь і свої.

Пізніше майно це продавалось за ціни досить помірковані. Виручка йшла до каси Київської міської управи.

В Києві від тих оптимістичних сподіванок, про які мені довелося чути під час мого першого відвідування, мало що залишилось. Схоже було на те, що ілюзіям про український уряд та всяким надіям приходив кінець.

У вчинках німецького командування помітно було відсутність певности, зокрема щодо українського питання. Після оволодіння Правобережною Україною спочатку нібито довірливе, прихильне ставлення до українців потроху стало змінюватись. Особливо яскраво виявилось це в ставленні до військовополонених. Я вже відзначив, що полонених із місцевого (Правобережжя) населення — українців — звільняли часто–густо на першому ж збірному пункті, а так само і з таборів полонених. Спочатку досить було назвати себе українцем або прийти якійсь жінці й назвати когось із полонених своїм братом, чоловіком, батьком чи сином, як його зараз звільняли з табору полонених. Але далі стали чинити всякі утруднення, вимагаючи документів, приговору громади, рішення місцевої управи і т. ін. Понадававши «векслів» підсовєтським народам та населенню України, зокрема, в своїх авіялистівках у перших трьох місяцях війни, та оволодівши значною частиною України, гітлерівські проводирі «передумали»: дуже вже легкою показалась їм досягнена перемога. До того ж українське сонце, що ним так часто милувались німецькі офіцери та вояки на київській пляжі, та золоте руно української пшениці розпалили жадобу, і тому вони всілякими способами уникали платити по виданих «векслях». Істинно бо кажуть — апетит приходить із їдою.

Такою ж відсутністю певно визначеної лінії позначено й відносини гітлерівського керівництва з українськими політичними центрами на еміґрації. Але це не належить до моїх вражень із часів німецької окупації в Україні.

Сприятливий час, коли в Україні все, що було кращого між селянством, інтеліґенцією та робітниками, жадібно чекало, коли, зрештою, буде виконано обіцянки й дозволено організувати свою українську армію, коли уже можна буде стати самим проти ненависної червоної Москви, — цей сприятливий час було втрачено. Майже сорокамільйонове населення Великої України зневірилось, надії зів'яли.

Такою ж непевністю, нерішучістю позначено й ставлення до так званого Власівського руху; адже організована Власовим досить численна армія[132] здебільшого не була навіть озброєна. Нерішучість, вагання гітлерівських радників загубили й цю справу.

Такою ж нерішучістю і мінливістю характеризуються й багато інших заходів німецької окупаційної влади в Україні: земельне, скажемо, питання та інші.

Зміну у ставленні до українців можна спостерігати і в багатьох інших, дрібніших питаннях. Наприклад, за якийсь час після приходу німців до Києва видано розпорядження повернути мешканцям Києва української національности радіоприймачі, що їх свого часу була відібрала совєтська влада і які, власне, ще в перший день приходу німців населення самочинно розібрало зі склепів, де ці радіоприймачі переховувались. Мешканцям іншої національної приналежности, в тому числі й росіянам, заборонялось мати приймачі. Це викликало багато невдоволення. Мій приятель, лікар С. (нині вже покійний), — росіянин, який роками вірив і доводив, що лише за допомогою німців можна позбутись сталінського «раю», — дуже хвилювався:

— Чого вони хочуть від нас? Ми всі — громадяни України, ми всі — антикомуністи! — репетував він.

Але… за десять днів німецький комендант міста був видав інший наказ, яким пропонувалось усьому населенню, незалежно від національної приналежности, здати назад усі радіоприймачі та всякі радіодеталі — до радіолямп включно. Надалі тримати радіоприймачі було дозволено тільки так званим фольксдойчерам.

Треба сказати, що, крім людей справді німецького походження, до лав фольксдойчерів пробралось досить багато тих спритних людей, які за всяких умов, за всякого режиму вміють своєчасно й вигідно влаштуватись.

Здебільшого все це були людці, які непогано почували себе й за совєтської влади; між ними немало колишніх членів комуністичної партії та таких, що користувались довір'ям, — так