Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

знаю кілька випадків і більш–менш людяного ставлення до полонених. Так, десь у листопаді 1941 року до Новгород–Сіверська було приведено партію — мабуть, п'ять тисяч — військовополонених.[140] Через відсутність підходящих приміщень полонених було розташовано біля берега Десни, а далі переведено до глибокого яру за містом, обнесеного по горбах колючим дротом. Надворі було вже досить холодно, а багато з полонених не мало плащів, про ковдри вже й мови немає; більшість з них мали лише легкі військові блюзи, були й босі. В тому яру — жадних будівель. Більш спритні й здорові повигрібали попід горбками нори в землі, решта містилась просто неба. Негоди, дощі, нічні та ранкові приморозки. За якийсь час командантом призначено якогось старенького капітана Шульца. Був це ветеран першої світової війни, мабуть, чоловік гуманний. Енерґійними його заходами в недалекому часі полонених було переведено і розміщено в колишньому Спасо–Преображенському манастирі, свого часу напівзнищеному большевиками. Впродовж січня 1942 року кількість полонених збільшилась до десяти тисяч. Капітан Шульц виділив хворих та сильно ослаблих полонених і, звільнивши з табору, передав під опіку міської управи. Напівзруйновані манастирські мешкання та сараї по можливості було утеплено. Він дозволив також міській управі випікати хліб власними засобами (міська хлібопекарня працювала на німецьку армію) і розподіляти між полоненими, щоб таким способом поліпшити їнхє харчування. Багато полонених було звільнено з табору як місцевих мешканців.[141] Він використовував найменшу нагоду, щоб звільнити полонених із табору. Досить було прийти якійсь жінці чи комусь іншому й назвати прізвище полоненого, як він, не вимагаючи документів, минаючи потрібні формальності, давав розпорядження звільнити з табору того чи іншого полоненого. На прохання окремих полонених, добре місцеве жіноцтво з'являлось до пана Шульца й просило звільнити «брата» чи «племінника» тощо. В такий спосіб багато сотень полонених українців, а також росіян, кавказців, монголів як «місцевих селян» було звільнено з полону.

Але таких командантів таборів було мало. Більшість же з них були суворі, жорстокі люди. За якийсь час капітан Шульц одержав нове призначення, прийшов інший командант, і оправа утримання полонених помітно погіршала.

В численних таборах, густо розкиданих у Правобережній Україні, полонених тримали здебільшого в неопалюваних дощаних сараях — голодних, голих, не дивлячись на великі морози, які доходили цієї зими до 25–36°. Полонені вимирали й замерзали десятками тисяч. В Білоцерківському таборі,[142] наприклад, де умови для полонених були особливо тяжкі, кожного ранку вивозили кілька автомашин, доверху навантажених померлими та замерзлими полоненими.

Люди це бачили. З блискавичною швидкістю дізнались про це й совєтські вояки по той бік фронту. Ставлення їх до «визволителя» різко змінилось. Це, безперечно, і стало одною з основних причин того зламу, що стався в переможному поході гітлерівських армій. Цей злам із безсоромним нахабством Кремль намагається приписати «геніяльному стратегові й вождеві» та «патріотичному підйомові (?) руського народу», який, мовляв, одностайно став на захист «соціялістичної родіни».

* * *

Цілком зрозуміло, що на розвитку східнього походу німецьких армій не могли не відбитись такі фактори, як, скажемо, американська допомога СССР[143] озброєнням (танки, літаки), одягом та іншим, віддалення німецьких армій від своїх вихідних баз, розтягнення комунікаційних ліній на тисячі кілометрів по незмірних східніх просторах. Коли до того врахувати відоме совєтське бездоріжжя, де дороги сучасного типу можна на пальцях перелічити, бідність залізничних шляхів, які до того ж потребували перешивки на европейську колію, та особливо навіть для СССР, сувору зиму 1941–42 року, то наростання труднощів по мірі просування на схід стануть зрозумілі. Мені багато разів доводилось бачити взимку 1942 року безпорадний стан, в який потрапляли великі транспортові автоколони, що на них лежав весь тягар постачання німецьким арміям, — снігові замети тоді були жахливі. Я бачив також влітку 1942 року на Лівобережжі, на піскових дорогах, — де взагалі звичайна автомашина не може пройти, — як десятки великих вантажних авт борсалися в тих пісках, і для того, щоб витягти їх із пісків, зганялося всіх волів і коней із довколішніх сіл.

Але при всьому тому не менш поважну ролю відіграло й те, що спротив совєтських армій, безперечно, посилився. І посилився саме тому, що з'явився отой «невідомий множник», про який казав Л. Толстой у своїй «Война й мир», і змінив «дух» війська, яке вже добре знало, і то не з гістеричної пропаґанди Кремля, а з гіркого досвіду, — яку саме «волю» несуть гітлерівські «визволителі». Червоноармійці знали, що чекає їх у німецькому полоні. Іншого виходу не було, й… люди, стиснувши зуби, пішли… бити німця.

Червоноармійці вже не йшли в полон десятками й сотнями тисяч, а тепер доводилось брати їх у полон лише після лютого спротиву, і то десятками, а то й