Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Цей же таки п. Г., що копав протитанкові рови на Ірпені, розповідав мені про свою «мобілізацію» . За кілька днів після повернення з робіт на Ірпені, було оголошено мобілізацію резерви старшого віку — до 50 років.
— Довелося йти, ніде дітися, — казав п. Г. — У військкоматі — «бедлам». А втім, лише третього дня в десятій годині ввечері наш ешелон, десь коло 300 людей, виряджено до Полтави, звичайно, пішим порядком. На дорогу нічого не було видано — правда, нам наказано було взяти з дому харчів на три дні. Ешелон повели через так званий міст «Євгенії Бош»,[131] що його побудовано на місці колишнього ланцюгового мосту. Під час переходу через міст налетіли німецькі літаки і скиненими бомбами та обстрілом вбили одного та поранили двох із нашої групи. На ранок ми добрались до станції Броварі. Харчового пункту та навіть гарячої води ні на станції, ні десь поблизу, не було, хоч тут щодня проходили десятки таких, як наш, ешелонів. Нам дали спочинути півтори години й погнали далі. До Полтави, якщо не помиляюсь, — 240 кілометрів, — ешелон ішов п'ятнадцять днів. Ніде за цих два тижні нас не годували, ніде не було наготовлено навіть гарячої води — йшли весь час жебраючи в місцевого населення та роблячи «нальоти» на колгоспні поля за картоплею й огірками. По дорозі наш ешелон потроху «танув», отже, до Полтави дійшло ледве що половина людей. Ми щоразу зустрічали таких же, як і наші, «одставших». Переважна більшість тих «одставших» рухалась не на схід, а… на захід. Між тими, що йшли на захід, немало попадалось шкільної молоді, а то й дітей із евакуйованих ремісничих та фабричних шкіл. В Полтаві нас «здано» на збірний пункт. Ніколи в своєму житті я не бачив нічого більш забрудженого, як цей збірний пункт: сміття, шкурки від огірків та всілякі відходи лежали суцільною масою. Великі зелені мухи шугали хмарами. Тут же, в цьому бруді, сиділи, лежали, їли, спали тисячі таких, як ми, людей. Але все це нікого не цікавило. Ні в першу світову війну, ні під час війни громадянської я не бачив такого безладдя. Взявши звільнення з двору, я пішов до місцевої санітарної управи, куди я ще зовсім недавно приїздив у службових справах до мого доброго знайомого, лікаря Я… Розповів йому про те, що бачив на збірному пункті…
— Та це ж злочин, та чи далеко ж до всяких захорувань та пошестей — там же десятки тисяч людей, — казав я.
П. Я… відповів, що він усе це бачив і знає, але безсилий щось зробити: «Всюди такий же розвал, просто розум відмовляється вірити, що це дійсність… І це — під час війни… Я з жахом думаю, до чого може привести нас це загальне безладдя…»
За два дні я помітив, що четверо з тих, що прибули зі мною, мобілізованих жидів було звільнено зі збірного пункту. За два наступні дні в такий же спосіб зникло ще чоловіка десять. Орієнтувавшись трохи, я також зважився. Пішов до якогось зі старших чинів військкомату і сказав, що я маю особливе доручення від «наркомздраву» Союзу та потребую звільнення.
— Ваш документ!
Я вийняв і показав документ «наркомздрава СССР». Він мовчки написав на моїй заяві: «Освободить. НН».
Другого дня я «працював» уже в місцевому відділі наркомздоров'я УССР, а за два дні одержав відрядження до Києва «для перевезення родини» і, нарешті, ще за один день я їхав до Києва. Не буду розповідати про те жахливе «їхав», але за два дні я був у Дарниці. Далі їхати не можна — все живе мусить іти до Києва пішки й саме через міст «Євгенії Бош». Перед входом на міст, по обох боках його, стоять НКВД–исти. Документик «для перевезення родини» — поганенький, але роздумувати вже ніколи. Зі мною їхав також із Полтави лікар К…, але мав ще гірший документ. На ходу він шепнув мені: «Беріть правого, я візьму лівого». Наблизились. «Документ!» Подаю. Дивиться, мовчить, тоді раптово: «П'шол!» Я повільно, не поспішаючи, рушив через міст. Через плече, не оглядаючись, бачу — мого попутника, лікаря К…, затримали. Я надав ходу…»
Ті НКВД–исти на мосту «Євгенії Бош» нагадали мені улюблену примовку мого покійного двоюрідного брата Трохима: «Пан кладе печать, а мужик дивиться — де б його почать». Я бачив сотні й тисячі таких, як шановний п. Г…, але, звичайно, без «документика». Вони, зрозуміло, не йшли на міст «Євгенії Бош», а всякими способами обходили цю «панську печать». Всі вони мандрували також десь від Полтави, Миргорода, але не битими шляхами, а манівцями. Через Дніпро їх перевозили вночі діди–рибалки або жалісливі молодиці:
— …Та де ж уже вас дівати — сідайте. Дак, кажете, від Полтави?… До Григорівки?… Та знаю, чому ж не знати — за царської війни нас ганяли туди… Чому ж не знати… Бачив і я світу, дітки…
