Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Про «врятованих росіян» репортажі показали, крім телеканалу «Россия», багато російських національних каналів — Перший канал, канал «Звезда». Через шість місяців, у лютому 2009 року, одна із «врятованих» російською армією, Олеся Нікобенко, втекла від своїх «рятівників», повернулася додому і розповіла, що сталося: «Кількох членів сім’ї схопили на мосту через Інґурі, на адміністративному кордоні між Гальським і Зуґдідським районами, коли вони проводжали своїх гостей. Сім’ї російського походження були захоплені через їхню національність. Цих заручників утримували в Сухумі впродовж двох днів, а потім переправили до Росії через річку Псоу». Олеся Нікобенко розповіла, що їм пропонували звільнення після того, як вони розкажуть «погані речі» про Грузію. Заручників утримували на російській території, у них вилучили документи. Захоплені сім’ї боялися, що у них заберуть їхніх дітей. Олеся заплатила триста доларів США, щоб пробратися через КПП на річці Псоу з Росії до Абхазії. Давні знайомі з Гальського району допомогли їй пройти від Псоу до річки Інґурі, до адміністративного кордону.
Таких історій можна почути чимало на пострадянському просторі, коли «рятовані» росіяни ставали непотрібними Росії. Вони вибирали свій шлях, вирішували по-своєму, рятувалися від «визволителів» як могли. Під час громадянської війни у Таджикистані на боці таджицької опозиції, що її російська пропаганда називала «ісламізмом», воювали етнічні росіяни з Таджикистану. А в північній провінції Афганістану на пересувній радіостанції «Голос свободного Таджикистана» працювала ведучою новин російською мовою жінка Валєнтіна, яка втікала від російських танків з рідного Кумсанґірського району. У пакистанському місті Пешавар тулилася ще одна російська сім’я з Таджикистану, яка не побажала рятуватися в Росію.
Одна з найтрагічніших історій «порятунку» росіян сталася наприкінці 1999 року в Ічкерії, коли Кремль вирішив розпочати другу війну. У Промисловському районі Ґрозного серед розвалин будинків після бомбардувань російською авіацією тинялися покинуті літні люди — етнічні росіяни. Анна Політковская присвятила їхній долі кілька місяців свого життя і десяток розпачливих статей, що закликали допомогти їм: «Слухати було прикро. І дуже соромно. Про те, як бабусі й дідусі, які залишилися без рідних, відчайдушно старцюють, поневіряючись містом у пошуках їжі. Про те, що ті, хто ще може ходити, приносять їжу тим, хто прикутий до ліжка. Про те, що персонал розбігся. Про те, що ліків, води, світла, газу — нема. Лейтмотивом у цих розповідях був, на жаль, «п’ятий пункт»: на Катаямі доживають свого віку головно росіяни та інші російськомовні — «ваші». Чеченці, як відомо, своїх перестарілих людей у притулки зазвичай не віддають».
Етнічні росіяни для Кремля — не люди, вони витратний політичний матеріал. Коли треба, Путін скаже про «важку долю росіян», наприклад, у балтійських країнах, де рівень життя вищий, ніж у самій Росії. Але Литва, Латвія та Естонія — клубок у кволому горлі російського диктатора. Це країни, що відвернулися від імперії і повернулися в Європу. Чи цікавився коли-небудь Путін долею росіян у Туркменистані чи Узбекистані? Ні, йому не вигідно. Вигідно нагадувати про «проблеми» тільки тоді, коли Кремль має якісь претензії або розраховує на ту чи ту пострадянську країну. Путін точно знає, що права росіян «порушуються» в Україні, Молдові і Грузії, у країнах, які хочуть стати європейськими, а не імперськими. Виїхали росіяни з Таджикистану? Ну і дідько з ними, головне — Таджикистан під контролем Кремля.
Проте в Україні якось дивно відбувається те, що ретельно приховує російська пропаганда, — українські військові, які воюють із російською армією, здебільшого спілкуються російською. І нецензурно лають агресорів теж виключно російською. Підозрюю, що в Україні «російське питання» для Кремля буде закрито. Не тому, що українські етнічні росіяни стали на захист своєї країни — України, а тому, що десятки тисяч біженців з Луганської та Донецької областей, вислані до Сибіру і на Далекий Схід, вже відчули на собі російську «щирість», «душевність» і «гостинність».
Щоб відповісти на найделікатніше запитання російської політики — навіщо Росії потрібні росіяни з околиць радянської імперії, досить дізнатися хоч би про кількість установ під назвою Російські культурні центри. Їх нема в більшості пострадянських країн. Напевно, тому, що на всіх не вистачає балалайок і гармошок? А може, нема потреби або бажання даремно витрачати гроші? І взагалі, хто і як визначає належність до російського етносу, посилаючи бомбардувальники й танки на їхній захист?
У грузинському селі Асуреті живе літня людина — Манфред Тіхонов. Переїхав років п’ятнадцять тому в Грузію, щоб відродити вино того самого сорту, що його випускали переселені на початку XIX століття німці зі Швабії. Коли я з ним знайомився, то запитав, чи він росіянин. Він грізно на мене глянув, показав паспорт Німеччини і відповів: «Ich bin Deutsch»[7]. Він точно не хоче, щоби його рятував Путін. Я точно не хотів, щоб у 1992 році мене в Таджикистані рятував Єльцин. І мені чомусь хочеться сподіватися, що зовсім скоро люди, які називають себе росіянами, перестануть вірити російським політикам, які маніпулюють і використовують росіян у своїх геополітичних цілях.
У тбіліському кафе-галереї, що його відкрили дві українки, була така сцена. У кафе зайшла москвичка, побачила біля входу український прапор і сказала: «Как интересно, в Грузии так много украинских флагов и ни одного российского»[8]. Потім помовчала і тихо сказала: «Так нам и надо…»[9].
ЧИСТО КОНКРЕТНА РОСІЙСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ
Я давно не дивлюся російського телебачення, тільки у разі потреби, виключно в дослідницьких цілях. Десь у середині 1990-х років раптом виявив, що на зміну вождеві світового пролетаріату і
