Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Мине час, і переселенці з Донецької та Луганської областей зрозуміють, що з ними робить Росія, лякаючи упродовж останніх років «бандерівцями». Камчатка і Маґадан — безперечно, чудові місця, але переселенці, які ще недавно ненавиділи українську мову, почнуть співати гарні українські пісні й сумувати за Батьківщиною. Я це знаю, я досі готую плов і слухаю таджицьку музику, хоча й не виїхав сам, мене вигнали з мого рідного Таджикистану. В Росії я був «таджиком», а в Грузії став, нарешті, росіянином. Але притомним росіянином, «я так гадаю»…
УКРАЇНСЬКИЙ ЛЄНІНОПАД
Такого масового падіння пам’ятників Лєніну, як в Україні за останні місяці 2014 року, не було на всьому пострадянському просторі. Поки точно не відомо, скільки з п’яти з половиною тисяч пам’ятників — статуй і бюстів, установлених у радянський час в Україні, демонтовано за ці місяці. Перший лєнінопад пройшовся Україною в 1990–1991 роках, коли численні бетонні, гіпсові й кам’яні боввани були знесені у західних областях України — у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській, Рівненській, Волинській, у більшій частині Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей. І треба очікувати, що лєнінопад продовжиться[6].
Радянська традиція розставляти ідола почалася ще за життя Лєніна, в 1924 році, а за всю історію СРСР по всій одній шостій частині суші було встановлено кілька десятків тисяч скульптур, бюстів, мозаїк і барельєфів. Монументальна скульптура була тільки частиною насильницької пропаганди культу «вождя пролетаріату», на теренах величезної країни було створено ще кілька мільйонів живописних і графічних робіт. Кількість друкованих плакатів, листівок, буклетів і поштових марок годі й полічити. Як не відома кількість тимчасових транспарантів і всіляких панно на першотравневих заходах і в колонах демонстрантів у день жовтневого перевороту. До цього можна додати двадцять мільйонів членських квитків КПРС, кілька мільйонів комсомольських квитків, піонерських та жовтенятських значків. І, звичайно, радянські грошові купюри з портретами вождя.
Не мати в центрі селища районного значення або біля будівлі правління колгоспу хоч би невеличкого пам’ятника чи бюста Лєніна за радянських часів було ідеологічним злочином. Створений у 1922 році завод «Монументскульптура» в Лєнінґраді був найпродуктивнішим у СРСР. Приватне ливарне підприємство, перетворене в 1932 році в ливарну майстерню, що тиражувало для населення скульптурні портрети вождів революції, стало називатися «Майстернею художнього литва комбінату наочної агітації і пропаганди» Лєнради. У 1970 році він став називатися заводом імені Матвєя Манізера, радянського скульптора, автора численних творів, присвячених Лєніну та іншим радянським вождям.
Бронза — дорогий матеріал, його використовували для пам’ятників вождеві тільки у великих містах і за особливим розпорядженням. Із кінця 1920-х років і особливо у 1940–1950-х роках радянська влада розв’язала проблему пропаганди просто — з бетону почали відливати типові пам’ятники. Їх було кілька сотень. Пам’ятники розвозили по всьому Радянському Союзу та встановлювали в містах, селищах і в дворах великих підприємств. Увічненню образу Лєніна присвятила свою творчість велика кількість скульпторів, які отримували за ці твори державні премії, всілякі пільги, шану й повагу комуністичної влади. Бетонярі, які відливали сотні типових пам’ятників, отримували тільки зарплату.
Крім Радянського Союзу, понад 150 пам’ятників Лєніну було встановлено в різних частинах світу, де соціалістичні ідеї не могли жити і процвітати без боввана. Тільки у НДР їх було кілька десятків, ще у В’єтнамі, на Кубі, у країнах Східної Європи і навіть в Індії. В азійських країнах, якщо пропагандою займалися місцеві умільці, траплялися казусні ситуації, коли в’єтнамський, монгольський або китайський Лєнін був обов’язково із характерним монголоїдним розрізом очей і вилицюватим обличчям. Так вождь легше сприймається споживачами пропаганди, без підозр, як співалося в радянській пісні, що «Лєнін в тобі і в мені».
Усупереч твердженням, що скульптури чи бюсти Лєніна є витворами мистецтва, насправді всі ці бронзові, кам’яні або бетонні боввани мало чим відрізнялися один від одного брехливою передачею образу і перебільшеними зовнішніми якостями миршавого за життя вождя, який мав усього 164 сантиметри зросту. Закони пропаганди диктували інші правила, що приписували змальовувати вождя гігантським, що нависає над людьми, містами, полями і річками. Найбільший залізобетонний Лєнін стоїть у Волґоґраді, він заввишки 57 метрів, із яких власне скульптура становить 27 метрів. Раніше на цьому місці стояв трохи нижчий пам’ятник Сталіну, але, як було заведено в радянській імперії, вождів змінювали на розсуд комуністичного керівництва й ізгоя поміняли на основоположника марксизму-лєнінізму. Трохи менший бовван височіє біля міста Дубна Московської області, 25 метрів заввишки.
Гігантоманія в СРСР — предмет самовдоволення комуністів, які вважали, що політичні й економічні проблеми легко замінюються величезними монументами. По всій країні, крім Лєніна, встановлено монументи, за якими зараз абсолютно не вигідно доглядати й підтримувати їх у належному вигляді. Але будь-яка тоталітарна пропаганда трималася саме на монументальному мистецтві, перетворюючи людей, що стоять біля величезних пам’ятників, у піщинки, в нікчемний людський матеріал, необхідний у процесі будівництва міфічного світлого майбутнього.
З художнього погляду твори «лєнініани» не мають жодної цінності. Було встановлено кілька типових поз вождя, а вже їх неухильно дотримувалися маститі ливарники чи самодіяльні бетонщики. Здебільшого скульптури були однакові — у лівій руці кашкет, права рука може бути піднята на рівні плеча, в русі, що вказує сторону, в якій комунізм. Коли рука була опущена, радянські люди пошепки жартували — «він сам розчарувався в комунізмі, махнув рукою». Майже завжди Лєніна зображували в пальті, інколи в піджаку. В Кемерово встановлено невеликий пам’ятник роботи Льва Кєрбєля, що зображує вождя, який стоїть у запахнутому по-жіночому на лівий бік короткому пальті.
Інколи скульптори намагалися внести новизну у пропагандистський стандарт образу вождя. У Ялті, Нижньому Таґілі, Великому Устюзі й Тамбові Лєнін стоїть на величезній земній кулі. У казахському місті Ауліє-Ата він також на кулі, але чомусь у вигляді бюста, встановленого на табурет. У Москві,
