Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

У Берліні Шандор Радо взявся за Райха як за пацієнта і основним лікарським завданням визначив собі розвіяння того, що діагностував як «легку параноїдальну тенденцію»{222}. Так чи інакше, Радо підвів Райха, адже проаналізував його лише чотири місяці і, отримавши пропозицію практикувати у Нью-Йоркському інституті психоаналізу, переїхав до Америки. Енні Райх вважала, що Радо ніколи не варто було й починати аналізу, якщо він початково планував перервати його задля своєї трансатлантичної подорожі.

Її турбувало те, що їхній шлюб, здавалося, розпадався остаточно. На початку 1930 року Райх, навіть не намагаючись їх приховати, продовжив свої романтичні викрутаси з Лією Лазкі й наприкінці того року до Берліна він поїхав уже без супроводу своєї дружини. Приблизно в той самий час Райх написав есе під назвою «Примусовий шлюб та сексуальні стосунки через силу», в якому намагався довести, що рано чи пізно сексуальний потяг між парою висихав і їх невідворотно тягнуло до інших. «Що здоровішою є особа, — писав Райх, мабуть, про себе і думаючи, — то більше вона усвідомлює свої бажання»{223}. «Хіба ж тепер модно бути одруженим?» — запитував він.

Якщо цю його писанину сприймати як автобіографічну, то можна подумати, що Райха бентежило те, що Енні толерувала його перелюбство. «Здається, це лише якийсь парадокс, — Райх продовжував у своєму есе, — що несвідома ненависть [до партнера, до якого тебе вже не тягне у сексуальному плані, так як тягнуло колись] може стати ще більш інтенсивною, що більш добрим та толерантним до тебе стає сам партнер». Райховим висновком зі спостереження за цими згаслими стосунками було те, що одна сторона виплачувала за них компенсацію у формі повинних ніжності та ласки — за цю «липку прихильність», яка лише продовжувала відносини у формі «взаємотортур»{224}.

1931 року, попри пораду, яку дав їй Радо та аналітик Анна Фрейд, Енні поїхала за Райхом до Берліна, взявши зі собою Єву та Лору. Вона хотіла дати їхньому шлюбові останній шанс.

Сьогодні Лора Райх мешкає у великій квартирі в Пітсбургу, у самому серці університетського кампуса, де її чоловік, який помер за місяць до нашої зустрічі, викладав історію економіки. Вона вітається зі мною у дверях, кульгаючи через опухлу щиколотку. У неї сиве волосся, а обличчя привітне й шляхетне. Вона була психоаналітиком, як і її батьки, і пішла на пенсію чотири року тому, коли, як вона сказала, її розум почав віддалятися під час сеансів. Її помешкання прикрашають картини, які написала їй мама: невміло змальовані барвисті краєвиди Австрії, мов ілюстрації до дитячої книги, у якій немає тексту; Альпи, по яких ідуть мандрівники, бійка на шкільному подвір’ї, оркестр у самісінькому розпалі концерту. Інтер’єр доповнюють декілька комфортних крісел для аналізу; також там були вироби Імзів[39] та стильне, обшите фетром данське м’яке крісло, яке, як сказала мені Лора, закладаючи ногу на ослінчик, що йшов у наборі для нього, вона використовувала, коли практикувала.

Я запитав у Лори, чому її мати повернулася до Райха і чому аналітик тоді не радив їй цього робити. «Анна Фрейд непохитно стверджувала, що моя мати повинна була покинути батька, й дуже розсердилася, коли вона повернулася до нього, — пояснювала Лора. — Вона була прихильником хорошої поведінки (а от Анна Фрейд та Віллі [так вона називає свого батька] відхилялися від цього курсу), позаяк вважала, що людина повинна мати міцне еґо і що інстинкти людські були справді паршивими, тому слід було їх контролювати. Вона була “залізною дівою”, непорочною, зацикленою на самоконтролі й вороже налаштованою до поняття Ід. Для батька ж інстинкти були чимось добрим, і він намагався випускати їх на волю».

Лора Райх вважає, що Анна Фрейд не лише конфліктувала з батьком через його ідеологію, але й мала чітку відразу до того, що дізналася про Райхову поведінку, коли аналізувала Енні. «Тоді мій батько крутив роман з Лією Лазкі, у нас є фотодокази, хоча, яка різниця… Походеньок у нього багато, і він вважав, що якщо вас таке не влаштовує, то ви зануда й невротичка. Але все було б зовсім не так, якщо б це не він дружину, а дружина його зрадила. Так чи інакше, вони сварилися, кричали і все таке, і в багатьох аспектах він був божевільним, а вона саме проходила аналіз і розказувала все це Анні Фрейд, яка, я впевнена, переповідала все це старому Фрейдові».

«Моя мати була жінкою дуже сучасною, — продовжила Лора. — Вона стала психоаналітиком. Була дуже розумною, культурною і досягла чималих успіхів у своїй професії. Проблема її полягала в тому, що замість піти, коли він поїхав до Берліна, вона подалася вслід за ним. Писала про це… писала статті, в яких насправді йдеться про неї ж саму. Ви знаєте, як це в аналітиків буває; одна зі статей називається «Гостра форма покірності в жінок», і я впевнена, що це була її спроба відповісти на запитання, чого вона не лишила того чоловіка, чи й узагалі навіщо з ним зв’язалась».

Як Енні Райх пояснює в праці, на яку посилається Лора Райх, покірні жінки майже завжди виходять заміж за нарцисів, які погано ставляться до них або ж зраджують їх. Ці жінки толерують таке, бо відкинули власну самозакоханість, вбачаючи її у своїх «бездоганних» коханих.

«Статевий акт, — писала Енні, — це рідкісний випадок екстраординарної інтенсивності у стосунках між чоловіком та жінкою