Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Виходячи, Райх озирнувся і побачив, як Фрейд нервово міряє кроками свою кімнату. Він нагадав Райхові «красиву тварину, що не знає спокою, будучи спійманою та закритою в клітці». То була їхня остання зустріч.

Берлін, до якого приїхав Райх, уже з десяток років славився репутацією «Вавилону в запої». Золоті двадцяті в столиці були, на відміну від впорядкованої елегантності Відня, ерою еротичних ревю, кокаїну, проституції, авангардного мистецтва та сексуальних експериментів; орієнтовно 120 000 жінок та 35 000 чоловіків, які займалися проституцією, стояли на варті вдоволення кожного сексуального бажання в місті. Укладачі путівника містом редакції 1927 року орієнтувалися спеціально на численних секс-туристів, які ломилися до міста декадентів, аж палаючи від бажання пізнати «повну вогнів, мерехтливу, шампанськобульбашкову, джазово-голосну, гамірну, надмірно гамірну, завжди таку, що ллється через край, Берлінську ніч»{204}. Психоаналіз став складовою цієї мови сексу; Ґрета Уджей, авторка «Заклику до сексуальної толерантності» (1930), скаржилася на нову риторику суспільних переконань: «Відмовившись [від чиєїсь пропозиції переспати з вами], на наступні півгодини вашого життя ви автоматично перетворюєтеся на жертву вже такої набридлої усім психоаналітичної лекції, основний наголос в якій мовець робитиме на такому гарному і зручному слові ексгібіціонізм».

Крістофер Ішервуд переїхав до Берліна 1929 року у 24-річному віці, спокусившись на його репутацію світової столиці сексуальної свободи: його шкільний товариш В. Г. Оден написав йому з Німеччини листа, в якому розповідав, що «Берлін — мрія содоміта», адже містить 170 офіційно контрольованих поліцією чоловічих борделів. Свій відомий роман «Прощавай, Берліне» Ішервуд написав 1939 року; в романі повне сексуальних пригод розпусне місто його молодості зринає лише в ретроспективі авторських спогадів, які суперечать тому, в якій «жалюгідності політичного насильства та стану, близького до голоду», жило його корінне населення: «Гріховність нічного життя Берліна зродилась із жалю до інших, — пригадував Ішервуд. — Поцілунки та обійми, як і всюди, мали на собі цінники, але тут ціни були непристойно низькими, адже ті, хто надавав відповідні послуги, в умовах перенасиченого ринку були готові перерізати одне одному горлянку в боротьбі за клієнта»{205}.

Ішервуд писав, що Берлін зазнав особливо важкого удару від світової економічної депресії, й коли він туди приїхав, місто стояло на порозі громадянської війни: «Теперішнє місто — це сум’ятне рагу історії, що саме починало пускати свої соки, їдкість яких мала б випробувати на стійкість політичні теорії — так, як, скажімо, кухар випробовує рецепти із кулінарної книги. Берлінське рагу кишіло безробіттям, недоїданням, біржовою панікою, ненавистю до Версальського договору та інших значущих інгредієнтів». Про час, проведений у Берліні, Оден писав таке: «Зненацька прийшло усвідомлення того, що фундамент життя був не таким уже й стійким»{206}.

Свої берлінські літа Райх не промарнував на гонитву за приватними втіхами, як це зробив Ішервуд, але намагався заварити це вередливе місто за утопічним рецептом. Берлін йому подобався, бо був домівкою того, що він називав «величним рухом за свободу», з яким він так палко шукав об’єднання. Райх добре знав, що лідерська ніша в русі сексуальних реформ належала саме німцям: «Сучасний Берлін пропонував мені блискучі можливості», — писав він{207}.

Райх вступив до Німецької комуністичної партії одразу після свого приїзду, і його Берлін був радше анклавом фабрик, безробіття, страйків, демонстрацій та масових зборів, аніж нічних клубів. Шандор Радо пригадував, що, приїхавши до Німеччини, Райх, «палкий прихильник Леніна та Сталіна, з головою поринув у комуністичну пропаганду». Райх, казав він, був «одночасно прихильником лівих і людиною, що не обманювала».

На вересневих виборах 1930 року Німецька комуністична партія запаслася 4,6 мільйонами голосів, ставши найбільшою у світі, поза межами Радянського Союзу, комуністичною партією. У самій столиці комуністи випередили навіть соціал-демократів і тепер були владною партією. Все ж, отримавши 6,5 мільйонів виборців, нацисти обігнали їх у всенаціональному масштабі, раптово змінивши кількість своїх представників у парламенті із 12 на 107. Лідер комуністів Карл Радек писав, що нацистська партія увірвалася на політичну сцену, «наче той острів, що, як наслідок вулканічних процесів, неочікувано з’являється посеред моря»{208}. Починаючи з 1926-го, гаулейтером (нацистським керівником району) Берліна був сухорлявий та клишоногий Геббельс; за його насильницької пропагандистської кампанії кількість виборців, що «підтримували» нацистів, зросла учетверо навіть у цьому бастіоні вільної думки та лібералізму. Нацисти відсвяткували свій виборчий успіх, влаштувавши розгардіяш у столиці. Вони повибивали вікна універмагів на Ляйпціґер-штрассе, якими володіли євреї, перш ніж зібратися на Постдамській площі, аби виспівувати: «Прокидайся, Німеччино!», «Смерть жидам!» та «Хай живе Гітлер!»{209}.

У липні 1931 року Німеччина зазнала спустошувального фінансового колапсу, і вже наступного січня кількість безробітних у країні сягнула 6 мільйонів. Наступні місяці соціальної нестабільності засвідчили в Берліні численні сутички між червоним фронтом комуністів та коричневими сорочками нацистів — то була ескалація насильства, що заледве не доводила місто до анархії. Художник-експресіоніст Ґеорґ Ґрос написав своєму другові, що нацисти «майже що через три дні» скоювали одне політичне вбивство{210}. Того вересня головнокомандувач Берлінської дивізії десанту, горезвісно названий Вовком, Генріх фон Хелльдорф взявся їздити за білого дня по одному з людяних бульварів міста — він стояв у своєму кабріолеті й імперативно вказував на будь-кого, хто здавався йому схожим на єврея чи то єврейку. За цих людей одразу ж бралися десантники, які тинялися у натовпі, замасковані під цивільних. Цей, як один історик назвав «міні-погром», тривав дві години, аж поки не втрутилася поліція.

Комуністичні демонстрації, на які Райх ходив у Берліні, вражали більше й були організованими краще, аніж їхні віденські відповідники. «Дехто навіть марширував у військовій формі і палко співав революційних пісень», — пригадує Райх{211}. Райх допомагав урочисто вести парад на день трудящих, у якому взяли