На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
Тому що стейт Ілліной був у той час найліберальнішим щодо допущення чужинецьких лікарів до іспитів на право практики, то Ахіль і багато інших наших колеґ після закінчення свого інтершіпу в Брукліні перекочували до Чікаґо. До Чікаґо прибуло багато людей з Реґенсбурґу: голова "Січі" Масник та кілька грачів — Маркевич, Коханюк, Касіян та інші. Був там і колишній голова РФК Іван Красник. Там був уже закладений клюб "Леви" з футбольною ланкою. Ось тоді Ахіль Хрептовський почав насідати, щоб я переїздив до Чікаґо і починав свій інтершіп; чи щоб став може грати в "Левах", бо тоді він належав і до проводу того клюбу. У вересні 1951 року я переїхав до Чікаґо. Мав уже я піднайдений там інтершіп, де мав з'явитися на працю першого жовтня. Отак і замешкав на кілька тижнів в Ахіля й помагав Вірі купати її новонароджену другу донечку Арету.
В найближчу неділю я вже виступав у барвах "Левів" у розгривках "Мейджор Дивижен". На другому змаганні, вірний своїй традиції, я вискочив до головки, зударився з противником і розтяв собі праву брову. Розтин мені зашили, але довелось почати мій інтершіп з добрим синяком довкола правого ока - і виглядав я радше як "тип з під темної звізди", ніж лікар. Іронія хотіла, щоб перших три місяці я був у відділі пологів. Там жартували, що породільниці від моєї появи зразу мали інтенсивні породові болі, бо я діяв на них як пітосина, яку вживалося для індукції породів.
... Окрім згаданих грачів колишньої "Січі" в барвах "Левів" змагалися тоді Куцан, Зарицький, Ленчицький, Дубляниця, Мицавка, Шлапак, Пундор і молодий нарибок, Джім Стахровський, Тищенко, Дахнівський та інші.
Усі дружини в "Мейджор Дивижен" були так звані етнічні, бо наш футбол ("Сакер" (Soccer) — для відрізнення від американського футбола) не був популярний серед уроджених американців, які здебільша, як ще й досі, захоплювалися бейзболом, баскетболом, гокеєм чи своїм футболом.
Добрі команди мали словаки, поляки, німці і мексіканці. В 1951 році "Леви" держалися на рівні середини табелі. Крім дивізійних змагань, ми ще брали участь у розграх за аматорську чашу Америки.
Зимою 1952 року "Леви" брали участь у сімковому турнірі в залі (індор). Це був передвісник тепер дуже популярного в Америці "індор сакеру". Ми грали ті змагання на площі в залі, де грали польо на конях. Банти були тільки по боках, а не як у теперішньому індор сакері, де вони є й за ворітною лінією. Дружина мала сім змагунів і ми грали у 2-х 15 хвилин. Мали право змінити тільки двох грачів. Тому що грище було мале і можна було грати м'ячем до бічних бантів, не було офсайдів, тому темп був дуже швидкий. Витримати ціле змагання було дуже трудно. Я особисто любив цю гру, а особливо притиснути нападника, який хотів мене обминути, до бантів. В тих розгривках ми здобули перше місце і чашу.
Сезон 1952 року для "Левів" не був дуже успішний. І хоч ми мали досить добрих грачів, але якось гра не завжди клеїлася. Було забагато індивідуалістів, а замало дружинної гри. Крім того, шкодила надмірна емоційність, часті суперечки, особисті образи чи амбіції. А часто нефахове або сторонниче суддювання викликало спори на грищі. Слід додати, що міжнаціональне суперництво чи упередження призводили часто до нечистої гри, яка доводила до замішань, суперечок, а то й штовханини на грищі. Бувало так, що як починалась якась авантюра на площі, то мені соромно було в неї встрявати, і я непомітно сходив з грища, аж поки не настане спокій.
Нечиста, ба навіть брутальна гра не була рідкістю. Часто важко було стриматися від провокації. Пригадую собі, як на змаганнях з мексіканською дружиною "Некаксою" мій противник постійно мене фавлював і то без м'яча, як тільки я пробував вийти на позицію. Суддя того не завважував, бо м'яч був деінде і, звичайно, він слідкував за акцією в околиці м'яча. Я звертав увагу тому мексіканцеві, щоб він припинив ті фавлі, але він і далі продовжував. Одного разу я не витримав і по його фавлі зловив його за горло й кажу: "Як не перестанеш, то я тебе задушу". Якраз це побачив суддя, і не помогли мої вияснення, чому я це зробив, — викинув мене з грища.
Ці всі проблеми відбивалися на рівні й наслідках гри. Наприкінці сезону ми стояли низько в табелі і нам загрожував спад до нижчої кляси. Кінчався рік мого інтершіпу і я вже побачив, що як я хочу колись скласти стейтові іспити, то мушу сісти до книжки і солідно готуватися. Бо чужинцям випадало дуже важко на тих іспитах і 47% їх провалювалося. Щоб це зробити, мені треба забратися геть з Чікаґо, де в мене було забагато різних розривок: багато товаришів, футбол, забави і т.ін.
Я знайшов резидентуру поблизу Детройта — у Ваєндот Дженерал Госпітал і в жовтні 1952 року покинув Чікаґо. Але за пару тижнів мав уже заклик від "Левів": прилетіти і помогти заграти матч з дружиною "Швабен", бо від висліду тієї гри залежить, ми чи вони залишаться в "мейджор дивижен". Мені прислали гроші на літак, і як було не полетіти на те змагання, яке ми виграли з рахунком 2:1 і вирятувалися від спаду до нижчої кляси. По змаганні ми гідно відсвяткували ту перемогу доброю вечерею з різними напитками, так що вертався я в піднесеному настрої і на літаку крутилася мені голова — не знаю, чи від успіху та напитків, чи від хитання літака.
Це було моє останнє реґулярне змагання в моїй футбольній кар'єрі. В Детройті я якийсь час не дуже показувався, а використовував вільний час на підготову до іспитів — весною 1953 року. Їх я склав успішно за першим разом. Час від часу я їздив до Детройта — до церкви чи на якісь імпрези. Зустрівся там зі Стасем Кравчишином. Він був активний у спортовому товаристві "Черник" і робив натяки, чи я б не хотів грати в їхній команді. Тому що команда не була сильна, не
