На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
На другий день відбулося змагання. Пригадую, що грище було покрите грубим піском з малими камінчиками. Уранці випав дощ, так що пісок був мокрий і чіплявся до м'яча. Ми мали постійну перевагу, тому було багато викопів воротаря і оборонців противника, багато яких наша поміч головкувала. Через те головкування наприкінці змагання шкіра на моєму чолі була геть розранена тим піском і камінцями. Ми перемогли скромним вислідом 1:0, хоча й мали помітну перевагу. По змаганні нас іще раз добре почастували, а як прощалися з нами, то сказали: "Але найкраще подобалася нам ваша пісня "Лента за лентою, набої подавай"; і як ви, співаючи, тягнули зі столів хліб і "подавали" в портфелі". Ми разом над тим посміялися і казали, що ми на те студенти, щоб якось порадити собі в скрутному становищі. Вони принесли нам ще більше хліба, щоб ми приїхали до Мюнхену бодай на кілька днів добре забезпечені.
Чому я згадав про ті воротарські викопи? Дивлячись на стиль теперішньої гри, я помічаю, що воротар викопує далеко м'ячі дуже рідко, а переважно намагається ввести м'яч у гру або коротким і точним викиненням рукою, або пасінґом м'яча до грача своєї оборони, що запевняє контролювання м'яча. В той час цієї методи вживали досить рідко; звичайно воротар викопував м'ячі якнайдальше, або робили це оборонці зі шістки. І здебільша треба було до тих м'ячів вискакувати і їх головкувати. За них зводили бої помічники чи оборонці з нападниками противника. Я був добрий головкар і намагався брати всі м'ячі, що йшли в мою сторону. Зате я часто зударявся головою з противниками, наслідком чого був синяк коло очей або розтин на чолі чи бровах. В один період з дев'яти змагань я у п'ятьох зазнав контузії голови і ходив тоді з попідбиваними очима, а дехто, не знавши мого прізвища, казав: "Та той з підбитим оком".
Нашим оборонцем довгий час був Стефко Кравченюк, тепер кооперативний діяч у Нью-Йорку. Головкування було його слабою стороною. Одного разу я кажу йому! "Стефку, я тобі покажу, як скакати до головки, і будемо це вправляти". Я казав одному грачеві кидати нам м'яч угору, а я зі Стефком підскакували до нього і намагалися головкувати. Але по кількох таких спробах Стефко каже: "Гей, Муку, я тобі ......щось в таку науку. Кожного разу, як ми вискакуємо до головки, то ти мене гатиш ліктем по ребрах і відсуваєш, а сам береш м'яча". Я йому на те: "Нічого подібного". А він: "Так, так". І дійсно: якщо я звернув на те увагу, то я непомітно те робив. Досить було відсунути противника, але так, щоб судді того не зауважували і не диктували фавлю проти мене. Навпаки, дуже часто фавлі були диктовані проти моїх противників. Пригадую, як раз на змаганнях в Байройті кілька разів ми вискочили до головки з грачем Байройту Пташником. Він був десь з-під Станиславова, був молодший за мене, знав мене ще як змагуна "Пролому" і ніби ставився до мене з пошаною. Він був досить добрий, але надто емоційний і не дуже чистий грач. І майже кожного разу, як ми вискакували до головки, він опинявся на землі, я забирав м'яча, а до того ще й суддя диктував вільне проти нього. За третім разом це його так розсердило, що на якийсь час він покинув грище, вважаючи, що до нього несправедливі.
І так навчання Стефка скінчилося, бо я не міг йому передати того мойого інстинктовного поштовху ліктем, який я робив несвідомо, а який напевно багато мені помагав.
НЕ НАДТО СЛАВНІ ВИСТУПИЗвичайно наші виїзди на "приятельські" змагання до різних таборів були успішні, але не всі. Бо були два виступи, за які нам потім було соромно.
В Розенгаймі існував спортовий клюб "Богун", який був у Мюнхенській обласній клясі, де грала й наша резерва. Наша резерва мала ще гірші проблеми, ніж перша дружина. Часто вона грала в неповному складі, бо не могла стягнути двох грачів і в табелі вона постійно була на останньому місці. "Богун" в змаганнях першої рунди розгромив нашу резерву на змаганнях в Мюнхені. Мій кузен, Богдан Дейчаківський, який жив у Розенгаймі і часом грав у "Богуні", до якого я часто заїздив, щоб підживитися, кпив собі з тієї поразки. Мало відбутися відплатне змагання в Розенгаймі і ми вирішили відімститися за ту поразку нашої резерви і на те змагання додали до складу дружини п'ять найліпших змагунів нашої першої дружини, включно зі мною. Богунці щось підозрівали, бо вони теж готувалися до того матчу. На те змагання Богдан стягнув з Мюнхену свого брата Влодка Дейчаківського і ще якихось "заграничних" грачів. Воно мало відбутися на площі німецького клюбу. Якраз у ту неділю німці влаштовували там якийсь спортовий фестиваль, тому наше змагання почалось з припізненням, десь аж над вечір, так що його довелось скорочувати, бо надворі вже темніло.
Ми почали гураганними атаками на ворота Богунців і намагалися якнайскорше забити кілька ґолів. Ми їх "душили", гра була весь час на їхній половині і навіть я, помічник, кілька разів стрілив по воротях. Майже вся їхня дружина була стиснена коло їхньої шістнадцятки і вони, як тільки могли, намагалися перешкоджати нашим атакам. На жаль, ми нічого не могли вдіяти, бояк не воротар ловив наші стріли, то ми перестрілювали ворота. Час минав, а висліду жодного не було. Це нас нервувало і ще більше відбивалося на ефективності нашої гри. Якось у замішанні під їхніми ворітьми, я ненароком "підкосив" Богдана. Він мені каже: "Гей, уважай, що робиш". А я йому на те: "А якого дідька ти