Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

У квітні 1919 року в Луцьку нарешті запрацювало в повну силу Інформаційне бюро 1-ї Сірої дивізії. Тепер агітаційна література та різні повідомлення «не лежали, як раніше, цілими місяцями в канцелярії бюра, а негайно розповсюджувалися між населенням». Налагодилось і видання газети «Вістки Сірих». «На певний шлях» праця Інформаційного бюро стала, коли його очолив хорунжий Букшований [95, с. 117].

Микола Букшований народився 9 березня 1892 року в с. Бесідівка Роменського повіту Полтавської губернії в сім'ї священика Федора Тимофійовича та Марії Петрівни Янівської. Спочатку Микола став на батьківську стезю — вступив у духовну школу в Ромнах і 1907 року закінчив її за першим розрядом. Потім здолав чотири класи Полтавської духовної семінарії і два курси Петербурзького психоневрологічного інституту. Мріяв стати психіатром, а не священиком. Однак інститут не мав відстрочки від служби в армії і Микола мусив йти до війська. З осені 1913-го прослужив рік у Петербурзі у лейб-гвардії гренадерському полку. У січні 1915 року закінчив Першу школу прапорщиків в Оранієнбаумі.

На фронт потрапив 12 травня 1915 року в Галичині. 12 липня Букшований отримав нове призначення — у 56-й Житомирський піший Її Імператорської Величності князя Миколи Миколайовича полк, де служив прапорщиком.

1 вересня 1915 року Букшований потрапив до австрійського полону, в якому провів три роки (табори Йозефів у Чехії і Фрайштадт у Горішній Австрії). «Всі три роки прожив кращим академічним життям, — визнавав він, — знайомився з українським питанням і студіював модерні мови: англійську, німецьку та французьку, та… брав участь в українізації Йозефштадта» [80, арк. 10–11].

Микола мав високий авторитет серед полонених старшин-українців, які обрали його головою Йозефівського старшинського табору. 1917 року у Йозефові він як член редакційної колегії видавав рукописну газету «Наш голос». У Фрайштадті на початку 1918 року очолив Фрайштадтську старшинську громаду та комітет старшин, що взявся разом з австрійцями формувати Сіру дивізію. Готуючи старшин до служби у дивізії, лишався у таборі до серпня 1918 року.

В Україну Микола повернувся з останньою частиною сірожупанників у кінці серпня 1918 року. Був хорунжим 4-ї сотні 4-го полку Сірої дивізії. Але його продовжувала манити наука, тож восени він звільнився з військової служби і поступив до Київського університету Святого Володимира. Однак у листопаді 1918 року почалося антигетьманське повстання і він, кинувши навчання, повернувся до Сірої дивізії. Очолив Інформаційне бюро Армії УНР на Чернігівщині та Полтавщині [80, арк. 10–11].

І ось тепер, навесні 1919-го, Микола Букшований, ад'ютант начальника штабу Сірої дивізії, став головою Інформбюро Сірої дивізії.

Найдіяльнішими співробітниками Інформаційного бюро і помічниками хорунжого Букшованого були поручник Драченко, Павло Дубрівний, Варивода, Савела, Лозовик та Михайленко. Культурно-освітня праця в полках провадилася через полкові комітети, до яких на добровільних засадах увійшли люди, котрі прагнули реалізувати себе не тільки на полі бою, а й на освітній ниві. До цих комітетів козацтво ставилося з повагою і довірою, бо кому ж не хочеться стати освіченою людиною? Взагалі, культурно-освітня справа у Сірій дивізії посідала «почесне місце». Сірожупанники пам'ятали, що «там, де не можна здобути зброєю, можна осягнути добрих наслідків національно-освітньою працею» [95, с. 117].

Інформаційний комітет серйозно поставився до видання часопису «Вістки Сірих», який «живим словом» вів боротьбу з провокаторами, злочинним елементом, дезертирами, «не боячись сказати слово правди деяким «щирим українцям» і панам «отаманам», що ловили рибку в каламутній воді» [95, с. 117].

Перед нами — ч. 11 газети «Вістки Сірих», що вийшло вже після оскілківського перевороту — 4 травня 1919 року. Погортаймо його шпальти.

У час війни передовицями часто стають некрологи. Так було і на цей раз. Ось його лаконічний зміст: «2-го травня ц. р. в м. Луцьку передчасно — від плямистого тифу — помер Старшина 3-го сірого полку ГНАТ БОЙЧУК. Висловлюємо свій глибокий жаль із нагоди передчасної з нами розлуки нашого гарного друга і чесного трудяки ГНАТА БОЙЧУКА. Старшини й козаки Сірої дивізії» [12, с. 1].

«Всім по колії козакам і старшинам» — так називалася телеграма Головного отамана Симона Петлюри від 29 квітня 1919 року. «Повідомляю Вас, — писав Петлюра, — що отаман Оскілко зійшовся з російськими добровольцями-гетьманцями та зрадив Україні. Він одкрив більшовикам фронт і пішов проти нашого законного Правительства і Верховної влади. Оскілко і його штаб іде проти народу — селян і робітників, проти всього, про що дбало і дбає наше Правительство, аби задовольнити трудовий люд. Оголошую отамана Оскілка зрадником Українського народу. Вам, Козаки й Старшини, як вірним синам цього народу, наказую негайно заарештувати Оскілка і його штаб і тим зразу припинити його злочинну роботу та уникнути даремного пролиття братської крови, бо безпощадно буду карати всіх зрадників свого народу. Головний отаман Петлюра» [12, с. 1].

Телеграму Петлюри було опубліковано, коли Оскілко вже зазнав фіаско. Шкода, що Головний отаман не пояснив, чому це Оскілку треба було входити у зговір з російськими добровольцями, щоб відкрити фронт більшовикам?

А передовицею стала стаття «Луцьк, дня 4 травня». Це був відгук сірожупанника М. (очевидно, Михайленка) на події останніх днів. «На весь свій голос пролунали гасла, які піднесла ще російська революція, — писав він. — У великому здивованні перед бувшою Росією стояв і стоїть цей політично думаючий світ із запитом: «А чи переведе всі ті гасла, чи здійснить вона їх?»

Розкололася, розпалася Росія. Донині великого осоромлення зазнала московська безцарна, здавалось б, вільна земля, дійшовши до наболівшого навіть москалям своїм насиллям та безпутством більшовизму.

Гарні, красиві гасла піднесла й українська революція. Але і на Вкраїні невтримною хвилею розлилася мерзенність.

Там, у Московщині, прийшли людці з нечистими руками і соромом незмивним укрили кращі почуття і звичаї російського люду. Оганьбили, бажали зрадниками виставити кращих, старих, заслужених, суто-народніх провідників російського краю.

Багато ж лиха випало і на долю України. І тут були і є подібні людці. І тут було багато часом своїх несвідомих, а дуже часто чужих розумних провокаторів, які спровокували, оплямували,