Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Ось така «перемога»…
Довідавшись, що Оскілко заарештував прем'єра і міністрів уряду, отаман Осецький наказав створити окремий відділ сірожупанників для ліквідації заколоту. Довелося зняти з Холмського фронту частину 1-го Сірого полку. Поповнившись у Луцьку, загін сірожупанників на чолі з Проходою виїхав до Рівного, але ще в Ківерцях кубанець довідався, що «Оскілко втік до Польщі» [96, с. 332].
Насправді після розгрому штабу Північного фронту, який здійснили Січові стрільці і польова варта вночі 30 квітня, Оскілко якийсь час переховувався у волинських селах, зокрема і в рідному селі Хоцінь, що за 8 верст на північ від Рівного, а пізніше — у селах Верхівське і Мирогоща Дубенського повіту. Переховувався, бо у Рівному і на фронті почалися арешти старшин, які виявили лояльність до заколотників. Під варту було взято 11 вищих старшин, серед них і командира 17-ї дивізії. Причиною арешту стала ота вітальна телеграма…
Пузицький міг переховатися, але все ж наказ нового командувача Північною групою Желіховського виконав і приїхав до Рівного. Перед тим як зголоситися у штаб групи, Пузицький зайшов до голярні. Тут випадково прочитав газету, де його називали «зрадником, поляком, оскілківцем, що разом з Оскілком втік до Польщі» [116, с. 51].
Все ж полковник пішов до штабу. Тут його і взяли під варту.
До арештантського вагона комдива відвів сотник Микола Стечишин, ад'ютант полковника Желіховського. І відвів не у вагон 2-го класу, де сиділи арештовані старшини, а в якусь клоаку. «Вагон був щільно набитий ріжним людом; страшенний сморід з занечищеного клозету наповняв вагон, — згадував Антін Пузицький. — В «купе» з полицями в три ряди можна було влізти тільки рачки, якби було вільне місце… За пару цигарок мені відступили місце на полиці для відпочинку. Страву приносили раз на добу, але не було ложок і однією ложкою по черзі користалися кілька чоловік. Вошей і блощиць у вагоні була сила. Аби вбити час, я читав арештантам лекції з історії України, про українізацію 1917 року і т. ін. (…) Кожної ночі кудись виводили двох-трьох чоловік, і назад вони не поверталися. Це страшенно пригнічувало арештованих, бо їм чомусь здавалося, що виводять для розстрілу.
На третій день мене перевели до вагону 3-ї кляси, де сиділи переважно заарештовані старшини, в тому числі сотник Середа. Від старшин я довідався, що до (нового) командуючого Північного фронту прибула делегація і категорично вимагала мого звільнення… Я довідався, що мене розшукує мій джура Фриш, щоби передати мені білизну й постіль, але йому не дозволяли.
На п'ятий день мого арешту мене перевели до вагону 2-ї кляси, де мешкало кілька старшин штабу фронту, і серед них генштабу полковник Іващенко… В той же день зайшов до мене отаман Желіховський… Дуже перепрошував, що в часі його відсутності… зі мною так ганебно поводилися» [116, с. 52].
Одним із тих, хто вимагав звільнення Пузицького з-під варти, був колишній командир Сірої дивізії Борис Палій. Тож 7 травня арештували і його…
І все-таки 12 травня Пузицького звільнили і реабілітували належним документом. Колишній командир 17-ї дивізії запитав слідчого, чи буде видано наказ по Головній команді про його реабілітацію. Виявилося, що ні, адже не було наказу про його арешт [116, с. 52].
Ось так «українська демократична влада» поводилася з тими, хто, жертвуючи життям, захищав Україну. Та на цьому приниження не закінчилися. Хоч Петлюра і військовий міністр знали про непричетність Пузицького до перевороту, все ж поставили людину, яка командувала дивізіями та групою війська на фронті, «на сотню» [116, с. 56].
Після арешту командира 17-та стрілецька дивізія миттєво деморалізувалася і розпалася. Козаки розходилися, «бо їхнього головного начальника арештовано» [96, с. 330, 331; 90, с. 44–46].
Через арешти і втечу багатьох старшин від репресій розпався і штаб Північної групи військ Армії УНР. Новий командувач Північної армії Желіховський виявився неготовим розділити долю з вояками і залишив фронт. Північний фронт самоліквідувався.
«Рівне не було евакуйоване, і в місті виникла анархія, — писав Пузицький. — Розпочався страшенний грабіж, і вибухнули пожежі. Багато військового майна було розграбовано і згоріло… Ставка (на чолі з Петлюрою. — Ред.) теж здезертувала» [116, с. 56].
3 травня Петлюра зі своїм штабом, а за ним Желіховський та уряд виїхали у Галичину. Це була банальна втеча… А Володимир Оскілко з с. Мирогоща, що розкинулося понад самою залізницею, спостерігав за втечею колишніх соратників, які стали тепер його смертельними ворогами. Потяги в напрямку Дубно — Броди йшли один за одним — і вдень і вночі.
«7 травня евакуаційний рух припинився. Все затихло, завмерло». Оскілко і кілька вірних йому людей відчували, що ось-ось і над цим краєм пронесеться «вихор смерти, — все змете, спалить, задушить…» [77, с. 71]. Оскілкові нічого не лишалося, як тікати до Польщі…
Ось такою «перемогою» закінчилася спроба Української партії соціалістів-самостійників стати біля «державного керма», щоб врятувати Батьківщину.
Микола Букшований
Ще недавно скрізь, де стояли Сірі полки, назва «сірожупанник» ставала модною. «Майже всі «герої тилу», — згадував Василь Прохода, — одягнули сірі жупани і справляли в Луцьку вечірку за вечіркою, бенкет за бенкетом…» Метою цих застіль було «не національно-культурне єднання з місцевою інтелігенцією», як раніше. «На перше місце виступали горілка, жінки і карти». Начальник штабу 1-ї Сірої дивізії сотник Морозевич, попри те що на нього було покладено завдання керувати Ковельським фронтом, забув про війну і вів розгульне життя. Тільки начальник оперативного відділу Микола Бутович цікавився подіями на фронті, щоранку і щовечора приймав по телефону, а іноді й по телеграфу оперативні звіти та зведення розвідки й «інформував, скільки сам знав, про становище на інших фронтах» [95, с. 110].
Ковельський штаб, перейшовши в підпорядкування Холмського фронту Осецького, перестав одержувати загальні звіти й інформації. В Північній армії, де штабом керував Агапієв, було не так: колишній російський генерал ставився до своїх обов'язків винятково добросовісно, тож старшини-сірожупанники
