Трагедія 3-ої дивізії армії УНР - Олександр Вишневський

Полк. Трутенко погодився з таким висновком і видав наказ, згідно з яким дивізійна колона мала бути на шляху, готова до вимаршу, о годині 6-ій ранку, 25-го грудня.

Згідно з наказом, дивізійна колона була на призначену годину на шляху, в напрямку на с. Стадницю-Високе, готова до вимаршу. Було, звичайно, ще темно, бо ж це був грудень, але хуртовина минула. Усе ж мороз був дошкульний, а різкий вітер ще його збільшував. Як аванґард, рушила вперед кінна сотня сот. Шульги, з 9-го Стрілецького полку; арієрґард становила кінна сотня 8-го Чорноморського полку, на чолі з сот. Любимцем, що чекала на вимарпх у хвості дивізійної колони. Віддаль від голови колони до арієрґарду була приблизно один кілометр. У північному напрямі, звідкіля сподівалися ворога, були вислані кінні стежі. Усім боєздатним воякам було наказано бути в бойовому поготівлі. Полк. Крат повідомив К-ра дивізії (полк. Трутенко, зо своїм найближчим оточенням, був іще в Животові), що дивізійна колона готова до вимаршу й чекає лише на його прибуття, або наказ вимаршу.

Минула 7-ма година, але полк. Трутенко ані сам не з'явився, ані не дав наказу вимаршу. Крат знову вислав кінного посланця до К-ра дивізії з повідомленням-пригадкою, що колона давно вже готова до вимаршу, чекае на нього, або йото наказ і без потреби мерзне. Трутенко не реаґував…

Знову минула ціла година, потім друга і третя. Ще раз посланець і ще раз те саме: К-ра дивізії мовби не існувало… Старшини й козаки змерзли до кісток. Щоб якось дати собі раду з морозом, тупали ногами, махали руками, підскакували і т. п., але це все вже й не дуже помагало. На возах мерзли хворі на тиф; чимало з них були вже непритомні… К-ир дивізії, полк. Трутенко, все ще залишався в Животові й не давав про себе знати…

Ситуація стала загрозливою, бо ж денікінці безсумнівно вже наближалися до Животова. Те, що вислані кінні стежі в північному керунку, не повернулися, ще більше зміцнювало передчуття небезпеки. Це змусило полк. Крата удатися до К-ра дивізії особисто. Можна лише дивуватися, як міг він так довго витримати.

Полк. Трутенко не був навіть іще одягнений до походу… Побачивши це, полк. Крат відчув раптом, що в його середині щось, ніби клубок, здавило його серце, понеслось у гору й стало поперек горла. Напруживши всю силу своєї волі, щоб не «вибухнути», він кашлянув і, ставши «на струнко», запитав:

— Пане полковнику! Чому до цього часу нема наказу для вимаршу?

Трутенко відповів, ніби йшлося про щось цілком звичайне й само собою зрозуміле:

— Та бачите, я не міг дати наказу вимаршу, бо ще не готова футряна шапка для моєї «дружини», що її замовлено в місцевого жида…

«Почувши таку несамовиту відповідь», оповідав пізніше полк. Крат, «я думав, що мене, як кажуть наші брати галичани, «шляк трафить», але витримав і з удаваним спокоєм запитав:

— Чи ви розумієте, що затримання вимаршу може скінчитися трагедією?

У відповідь, Трутенко гнівно крикнув:

— Джуро! Біжи до жида й приведи його сюди, живого чи мертвого, разом із шапкою…

«Я знову став „на струнко" й доклав Комдиву, що вертаюся до колони й негайно розпочинаю вимарш.»

Десь між годиною 12-ою й 1-ою п. п., колона нарешті рушила з місця. Незабаром дивізійну колону дігнав полк. Трутенко. Ставши на чолі колони, він відразу почав лаяти жида за «неакуратність» і звалювати на нього всю вину за спізнений вимарш…

Те, що не вернулися наші кінні стежі, особливо турбувало сот. М. Чижевського з Гарматної Бригади. Як тільки колона вирушила, він без слова кому будь, вирвався з колони й поґалопував наліво від колони, в тому напрямі, куди були вислані перед тим наші кінні стежі. Зупинившись на недалекому горбку, він глянув на північ і, миттю повернувши коня, понісся кар'єром назад до колони. Ще не доїхавши до неї, крикнув: «Кіннота ліворуч!». За цей час колона встигла була відійти від Животова на віддаль не довшу як пів кілометра. Зорієнтувавшись, що ворог, хоч його ще не було видно, атакує, полк. Крат подав своїм громовим голосом команду: «До бою!» й зупинив свого коня. Колона рівнож стала. Кулеметники кинулись до кулеметів, а боєздатні вояки схопились за рушниці, що їх поклали були на вози, щоб погріти руки. Але не почулося жодного стрілу: вода в кулеметах замерзла, а задубілі від морозу руки вояків із рушницями відмовляли послуху… Тимчасом ворожа кіннота, з диким вигуком, кар'єром наближалась до дивізійної колони. Кінь полк. Крата раптом рванув правобіч, і він побачив, що Комдив, полк. Трутенко, не давши жодного наказу, кинувся тікати від колони, разом із своїм оточенням… Коректний, витриманий, дисциплінований старшина, полк. Крат, побачивши цю втечу, розпалився і, дігнавши полк. Трутенка, закричав: «Назад, бо зарубаю!»… Трутенко з оточенням стали. Скомандувавши: «За мною!», Крат і з ним іще четверо, між ними полк, і сот., брати Чижевські, кинулись назад до колони. Група денікінських кіннотчиків, що неслася їм на зустріч, мавши, очевидно, замір переслідувати полк. Трутенка з його, штабом, побачивши їх, повернула й почала тікати назад, до своєї колони. Полк. Крат припускав, що ті денікінці не зорієнтувалися, що їх було тільки п'ятеро. Про цей момент трагедії ген. Крат оповідав мені так:

Положення нездібної до спротиву колони було виразно безнадійним і я кинувся назад радше інстинктовно ніж свідомо. По дорозі полк. Чижевський схопив мого коня за повід і зупинив його.

— Куди ти, Михайле? Подивись, чи ти в стані щось зробити?

Я подивився на ту нашу безборонну колону, на сотні ворожих кіннотчиків, що чинили «свій суд» і «свою розправу» вздовж цілої колони, й тяжко зідхнув: рештки свого часу славної Залізної Дивізії, що переможно воювала на фронті проти червоних і білих москалів, перестали існувати… Ми повернули коней. Десь далеко, на обрії, полк. Трутенко, скориставши з замішання,