Трагедія 3-ої дивізії армії УНР - Олександр Вишневський

тримати зброю в своїх руках, не мали ані відповідного на ту зимову пору одягу й взуття, ані належної кількосте муніції. Щождо чисельного бойового складу, то він, хоч і був мінімальним (кількість хворих, що їх возили, перевищувала кількість боєздатних), то все ж кращий від того, що його подав пполк. Доценко в його книжці «Зимовий Похід». Бойовий склад 7-го Синього полку, наприклад, у нього: «біля 30-ти багнетів». Як тогочасний к-ир того полку, я добре пам'ятаю, що його бойовий склад у «трикутнику смерти», на передодні Зимового Походу, був: 102 багнети плюс 4 чинних кулемети.

Положення дивізії ускладнювало ще й те, що знесилена й не боєздатна, вона опинилася в найбільш критичний час свого існування без того свого Командира, що його так знала, цінила й любила, що йому так беззастережно довіряла. У такій ситуації дивізія потребувала відповідного часу й відповідних умов, щоб прийти до норми й минулої боєздатности. Як пов'язати це з конечністю одночасного перебування в запіллі ворога, з нараженням на різні несподіванки, кожна з яких могла бути фатальною для дивізії, було тяжкою проблемою, що її мав вирішити новий Командир дивізії.

Вирушення в Зимовий Похід, у запілля ворога, що в ньому з усіх боків чигала на його учасників смертельна небезпека, вимагало призначення гідного наступника хворого полк. Удовиченка, К-ра дивізії не тільки відповідно кваліфікованого, але й такого старшини, що його в дивізії добре знали б і до якого мали б довір'я. І це зрозуміле: під його командою вирішувалося питання «бути чи не бути» дивізії, питання життя й смерти довірених йому старшин і козаків, у надзвичайно тяжких умовах партизанщини — цієї безупинної гри з вогнем з усіх боків. Під цим оглядом справа ця не виглядала скомплікованою: був заступник К-ра дивізії, бойовий, старий полковник Ольшевський, що його добре знала вся дивізія від самого початку її існування.

Цю, важливу на той час, єдино раціональну вимогу не було прийнято під увагу нашим військовим командуванням: командиром дивізії призначено людину нову — полк. Валентина Трутенка, з Юнацької школи. Новопризначений Комдив мав військові кваліфікації, але не мав достатнього бойового досвіду в специфічних умовах нашої визвольної боротьби того часу, коли війна провадилась без суцільного фронту. Головною хибою призначення полк. Трутенка К-ом дивізії в Зимовому Поході було те, що він був для останньої чужою, незнаною особою.

Усе ж, можливо, полк. Трутенко був би дав собі раду на стастановищі К-ра дивізії, якби не те, що для нього, якраз на той час, зацвіли були «сірої осени запізнені квіти»…

Новопризначений Комдив з'явився до дивізії в супроводі значно молодшої від себе пані, що її він видавав за свою дружину, а яка в дійсності такою не була… Справжня його дружина, разом із дітьми, залишилась у місті сталого побуту родини Трутенків-Липовець. Пізніше, по дорозі до Вінниці, я там бачився з нею.

Ось із таким К-ром дивізії, що для нього, як видно, Зимовий Похід був, у першу чергу, пригодою романічного характеру, з його псевдо-дружиною, що він за неї більше дбав, ніж за довірену йому дивізію, вирушила 3-тя Залізна в запілля ворога. І був це початок кінця славної дивізії…

З делегацією до Головної Команди УГА. Мій поворот до м. Животова. Перед фактом доконаної трагедії. Наочні свідки

Після двох тижнів успішного перебування в Зимовому Поході, армія УНР зупинилася на відпочинок у запіллі денінкінської армії, де не було бойових частин останньої, а адміністрація Денікіна, разом із міліцією, повтікала. Згідно з наказом Командарма, 3-тя дивізія розташувалася в м. Старий і Новий Животів (Київщина, Таращанський повіт), де мала відпочивати й приводити себе до порядку на протязі двох тижнів.

Був це час, коли зірка ген. Денікіна погасала. Відступ його армії мав панічний характер, і вже не було сумніву, що доля її припечатана. У зв'язку з цим і доля Української Галицької Армії, що опинилася під командою Денікіна, змінилася. Мавши це на увазі, було вирішено вислати до Головної Команди УГА (м. Винниця) делеґацію від армії УНР з метою договоритися до поновного з'єднання обох армій. Головою делегації Командармом було призначено полк. Ніконова, з Волинської дивізії, а його помішником мене — тоді командира 7-го п. Синього полку.

Перед моїм виїздом полк. Трутенко запросив мене до себе. У хаті, крім нього, нікого не було. Він вийняв із кишені листа й тримаючи його в правій руці, звернувся до мене:

— По дорозі до Винниці ви будете переїздити через Липовець. Там мешкає моя родина. Адреса ось на коверті. Будь ласка, вступіть до моєї хати й передайте цього листа моїй дружині.

Я був дуже заскочений…

— Передати листа вашій дружині? В Липовці? Адже ж ваша дружина є тут, разом із вами… Та ж вона мешкає ось у цій самій хаті, де ми є зараз…»

Зі здивування, я говорив швидко, але з перервами. «Може полковник захворів на тиф, промайнуло в мене в голові». Настала прикра павза…

Трутенко зніяковів. Обличчя його почервоніло. Він вийняв хустку й непевною рукою витер піт зі свого чола. Було видко, що він не цілком панує над собою.

— Я помилився… Мені чомусь здавалося, що ви знаєте…

Ця пані не моя дружина, — майже пошепки сказав він мені й замовк. Потім, опанувавши себе, продовжував із удаваною свободою й певністю:

«Це ж усе зрозуміле! В цих обставинах, що тут є, я не міг не видавати її за мою дружину, бо це поставило б мене в дуже прикре положення… Але, це все між нами, прошу вас дуже», поспішно додав і передав мені листа, що його все ще тримав у руці.

«Я передам листа вашій дружині, а все те, що тут було, залишу між нами, згідно з вашим бажанням» — відповів я, уклонився й вийшов із хати. Залишив я полк. Трутенка з подвійним почуттям: з одного боку обурення, — добрий військовик у минулому, з відповідними кваліфікаціями, і ось тобі маєш… З другої сторони, — мені було шкода його як людину, що під тягарем запізнених пристрастей тратить ґрунт під ногами, й шкода за те упокорення,