Трагедія 3-ої дивізії армії УНР - Олександр Вишневський

Я не зрадив таємниці «запізненої квітки», але правда вийшла на світло й без мене. Дружина полк. Трутенка, якій я передав листа, довідалась, що дивізія буде в Животині аж два тижні, поїхала туди, але було вже «по всьому».. Чоловіка вона не знайшла, але бачилась із тими, що врятувались, і оповіла їм, хто є вона, а хто та друга… Пані Трутенкова знала про все, але те, що вона оповідала мені в цій справі, залишиться при мені.

У Винниці наша делеґація досить швидко дійшла до порозуміння з представниками УГА й обидві сторони підписали договір, на підставі якого армії мали в короткому часі з'єднатись під спільною командою генерала М. Омельяновича-Павленка. Це давало перспективу на успіх нашої боротьби за незалежність. Однак, на підставі всього того, що ми бачили й чули підчас переговорів, у нас не було оптимістичного настрою з приводу підписання договору. Ми мали великий сумнів щодо можливости переведення договору в життя. На жаль, наші сумніви справдилися.

У кінці грудня 1919 р., якого саме дня, вже не пам'ятаю, пізно вночі я вернувся до Животова. Мене вразило, що при в'їзді до містечка не було нашої варти. Для мене було ясно, що дивізія чомусь вирушила завчасно, але куди? Ніч була темна; на вулицях — ні душі; ані в одному вікні не світилося. Я під'їхав до хати господаря, що в нього мешкав перед від'їздом до Винниці, й застукав. Ніхто не відгукнувся. Я застукав знову. У відповідь мовчанка. Перейшов до другої хати й застукав кілька разів. Ніхто не відізвався. Те саме повторилося й у хаті третього сусіда. Мені терпець урвався і я голосно наказав:

— Відчиніть, бо виламаю двері!

Нарешті почувся переляканий голос:

— А це хто там?

Я назвав себе й додав, що мешкав у його сусіда, Степана, стукав до нього, але він не відзивається.

— Зачекайте, я тільки накину кожуха.

Разом ми пішли до першої хати й застукали.

— Степане! Відчиніть-но, це я, Петро.

Двері негайно відчинились. Очевидно господар усе ще був на сторожі, біля дверей. При світлі лямпи мій господар пізнав мене.

— Дяка Богові! Це ви, живі й здорові. А я думав із переляку, що це денікінці.

— Денікінці? — перепитав я, — чи вони є в містечку?

— Були. Вчора пішли, але страх залишився…

Господар оповів про трагедію й додав:

— А тих двох старшин, що мешкали в мене, разом із вами, денікінці забили… Ми тут переховали кількох ваших людей, що повтікали з полону; завтра заведу вас до них. Од них про все довідаєтесь. — Зо мною мешкали мій ад'ютант, сотник Григоренко і старшина для доручень при штабі полку, хорунжий Борис Филь. Обидва були хворі на тиф і їх возили в полковому екіпажі. Залишив їх у стані, що давав надію на видужання…

На другий день вранці господар повів мене спочатку на те місце на шляху, де стояла дивізійна колона підчас нападу денікінців. Це було дуже легко пізнати по червоно-бурих плямах вздовж шляху — захолонула кров постріляних і порубаних… Коли ми повертали, господар завів мене до невеличкої каплички й сказав:

— Подивіться в середину, може пізнаєте. Я відразу пізнав: у середині висів, весь закривавлений, мій светер із верблюжої вовни, що я його був дав хворому хорунжому Филеві..

У одній із селянських хат, куди мене привів господар, я застав полк. Яворського, сотника Спиридона Довгаля, що заступав мене під час моїє відсутности, сотника С. Іващенка, рівнож Синього полку, і кількох козаків. Яворський і Довгаль були хворі на тиф; Яворський у тяжкій формі. Він тому й врятувався, що лежав у хаті — його мали відвезти до лікарні. Ці наочні свідки переказали мені все, що вони бачили й пережили. Я доручив сотн. Іващенкові відвезти хворих до шпиталю в Винниці, де я сам лікувався від поранення й мав там приятеля лікаря. Полк. Яворський по дорозі помер, а сотн. (тепер пполк.) С. Довгаль у шпиталю вилікувався.

Далі подам зізнання свідків трагедії: вояків, що я їх був знайшов після трагедії ще в Животові, як рівнож і тих. що їм пощастило було втекти з полону пізніше, й тих решток дивізії, що врятувались тому, що були на конях. Подаю прізвища лише тих із них, що ще живуть, і я знаю, де саме вони перебувають.

Це все знайомі читачам прізвища: ген. Михайло Крат, пполк. Спиридон Довгаль і б. сотник, а тепер пан отець, Семен Іващенко. Цілком можливо, що живуть іще й інші наочні свідки знищення 3-ої дивізії, але я про це, на жаль, не знаю.

Червоні москалі перемагали білих. Армія ген. Денікіна, здавши червоним такі великі міста як Харків, Полтаву й Київ, вже не відступала, але відбігала швидко й панічно, в загальному напрямку з півночі на південь. Її глибоке запілля, що в ньому перебувала армія УНР, перетворювалося, в другій половині грудня 1919 р., на запілля безпосереднє. Командувач армії Зимового Походу ген. М. Омельянович-Павленко перестеріг командирів дивізій про небезпеку схрещення шляхів відступу Добрармії з шляхами армії УНР і наказав усім частинам перейти, з метою звільнення шляху відступу денікшців, на східній бік великого Білоцерківсько-Уманського шляху й затриматися в присілках і хуторах.

К-ир 3-ої дивізії полк. Трутенко одержав такий наказ 24-го грудня, пізнього вечора і негайно викликав на нараду Начальника Оперативного Відділу штабу дивізії полк. Крата, що виконував тоді обов'язки відсутнього Начальника штабу дивізії, полк. Гната Стефанова. З'ясувавши ситуацію, полк. Крат звернув увагу Комдива на те, що ніч була темна й морозна; на дворі бушувала хуртовина й засліплювала снігом очі; змобілізування великої кількости возів під хворих вимагало яких 4–5 годин часу. Усе це стояло на перешкоді до негайного вимаршу. Висновок Крата був такий: «Прийнявши під увагу всі за і проти, я вважаю, що найбільш відповідною годиною вимаршу була б 6-та година ранку. Я