Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

помирю якось, як зумію, а прочитаю лекцію… Вже й зібрались. Але почати ніяк не можу. В кутках хлопці з дівчатами все регочуть над якимись картками… Підходжу. Хлопці лукаво всміхаються, показують. Коли ж глянула – мало не згоріла від сорому. Закрила очи руками й вибігла, як ошпарена. Потім чула на вулиці на свою адресу: «Пани в закутках тішаться та знімаються, а на людях очи затуляють». Просто сором пройти селом. А тепер ще ця…

Вона замовкла й схилила голову. На обличчі промінь місяця заграв щирим сумом.

«Мадонна!» – хотів сказати Сергій.

Дихнуло холодом. Земля закоцуліла, а ранки обсипалися крупою та білим морозом. В один з таких ранків, як граки на весні, до школи позліталися школярі. Крик. Галас. Їхні обличчя ще мали сліди пекучого літа – засмалені, облуплені. Їхні рухи позначалися впливом поля та лісу: нестримні, мов вітер, крикливі, як зграї птиць, обшарпані, немов дикуни в шкірах, з запахом диму.

Борня. Міна.

– Дайош коржа, дам гнилиць!

– Ти, а в його сало!..

– Ах, ти ж кабан халєрний, дай трошки!

– Дай!..

– Дай!..

– Умгу… на!..

– Ти ж, куркулівська твоя морда…

– Пусти, комеза нещасна…

– Ей, ви! Разойдісь, таку вашу мать…

– На призвичайку його…

– На призвичайку!..

– Дайош торбу!

– Кантрибуція…

У деяких місцях шарпалися, граючись, а в других товклися насправжки.

– Це вже знов на цілу зиму морока! – дивлячись у вікно, казав Хведір Степанович.

Сергій думав своє: «Яке почесне завдання – з оцих дикунів виховати людей соціяльно-етичних, людей розуму й волі».

Гордий своєю місією, він ступив у кляс. То була третя й четверта група.

– Що ж, нагулялись за літо, попрацювали руками, попрацюємо тепер і головами. Руки без голови ніщо…

Раптом:

– А він б’ється…

– Ні, ні, він бреше… То він мене…

– Дозвольте я скажу! – встає третій. – Як ви сказали «попрацювали руками» – то він його кулаком – каже «отак», а як ви сказали «головою» – то цей його лобом «отак»…

– Ну, діти, так же ж не можна! Забудьте вже про свої дикунські звички. Ви ж прийшли сюди, щоб заніматися, щоб вийти в життя людьми, а не звіриною. А чим людина відрізняється від звірини? Розумом…

– Дозвольте вийти.

Сергія починало дратувати.

– Слухай, хлопче, чого ти прийшов до школи?

– Щоб учитись!..

– Чого вчитись?..

– Читати, писати, щитати.

– І бігать срати… – доказав хтось у риму.

Всі зареготали.

– Порося! – нестримано вдарив Сергій по столі. – Отже, коли прийшли, щоб учитись, то й учіться. Нічого бігать. Третя група, вийміть свої зошити, а ви свої читанки.

Зашаруділи з одного боку зшитки, ручки, оливці, дехто рвав клапоть паперу, а дехто розгортав сало й пристосовував прозору обгортку до писання. З другого боку з’явилось кілька книжок, а решта перешіптувалась, або жувала гнилиці.

Сергій нервувався. Не знав, з чого почати.

– Напишіть твір на таку тему: «Як я провів літо». Читай! – звернувсь до дівчинки.

Та, зашарівшись, швидко стала водити пальцем між рядками, часто зовсім не там, де читала; заїкуючись щось вимовляла, але ні вчитель ні вона сама – нічого не розуміли.

– Ти ж чому не пишеш?

– Я… Я… – шморгав носом школяр. – Я не знаю як?..

– А чого ж от він знає?

– І він не пише. Він так собі водить…

– Ану, дай сюди.

– От і Матвій не пише…

– Я теж не знаю…

Виявилось, що ніхто