Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Формула саду за домом
Сад за домом — той, яким можна тішитися, — часто доволі неохайний, чи принаймні не є зразком акуратності. Дуже рідко він є тією омріяною кольоровою оазою з троянд, мальв, братчиків, арок, ворітець і ще всякого різного добра, яке виринає в уяві при словах «типовий англійський сад». Мої слова можуть прозвучати як святотатство, та я мушу зазначити, що типовий англійський сад за домом — це взагалі-то простенький прямокутний клаптик трави, один край якого відведений під вимощене «патіо» і шопу, яка не має ані естетичного, ані архітектурного призначення. З другого краю є стежка і ще, либонь, клумба з кущиками та квітками, висадженими без натяку на жодну фантазію.
Ясна річ, що допустимі варіації на тему: стежка може витися навколо клумби з квітами або ж повз прямокутник з травою, а клумби тоді будуть з обох боків попід стінами. Ще там може рости дерево, а то й два. Або ж якісь кущі чи вазони з рослинами. Чи якісь в’юнкі рослини пнутимуться по стінах. Форма клумб може бути як геометричною, так і фантазійною. Однак, суть традиційного англійського садка не виходить за межі шаблону: «Високі стіни, мощений клаптик, клаптик травички, стежка, клумба, шопа». Патерн англійського садка упізнається миттєво, його ні з чим не сплутаєш, і він по-домашньому рідний. Його так часто і так ретельно — лиш з незначними відмінностями — відтворюють при кожній хаті, на кожній вулиці і по всій країні, що він, здається, намертво в’ївся нам у душу[38].
Туристам, мабуть, не вдасться побачити справжній англійський садок за хатою. Це дуже особистий простір, надійно схований за будинком, подалі від вулиці, а від сусідів його приховують високі стіни, паркани та живоплоти. Вони ніколи не світяться у глянцевих альбомах «Англійський сад», і їх ніколи не згадують у туристичних брошурках чи ще якихось виданнях про Англію, що наввипередки пнуться із своїм заяложеним мудрагельством, що буцімто англійці всі як один мають «зелений палець» і в них навіть дріт прийметься! А все тому, що автори цих книжок не завдають собі клопоту заглянути в будинки простих людей, вони не видряпуються на дах чи паркан на задньому дворі стандартного особнячка, щоб роздивитися у бінокль стрункі рядочки нічим не примітних англійських садків. (Якщо ви думали, що до вас лізе грабіжник чи пан Цікавський, то знайте, насправді це була я.) Щоправда, з позиції естетики ті обдурені туристи, англофіли і фанати садівництва, які читають видання на кшталт «Англійського саду», нічого і не втратили.
Але я трохи лукавлю. Типовий англійськи садочок, яким би звичайним та банальним він не був, — це доволі таки мила місцина, щоб у погожий сонячний день посидіти і випити чашечку чаю, погодувати пташок скибочками хліба, побурчати собі під ніс про паскудних слимаків, прогноз погоди, уряд і сусідського кота (правила садових розмов, проте, визначають, що бурчання слід урівноважити радісними заувагами про напрочуд пишні цьогоріч іриси та орлики).
Заради справедливості ще скажу, що навіть у звичайнісінький занедбаний англійський сад вкладено значно більше зусиль, аніж у зелені клаптики деінде у світі. Наприклад, типовий американський садок навіть садком назвати не можна, і його справедливо іменують «подвір’ям». Більшість типових європейських садків — це взагалі просто добре втоптані клапті дерну.[39] Тільки японці, ті наші побратими з маленького перенаселеного острівка, можна сказати, дорівнялися до наших старань. Тому, мабуть, і нема нічого дивного, що наймодніші, найпродуманіші англійські садки часто взоруються на японський стиль (ви тільки погляньте на ці новомодні дерев’яні настили, гладеньку гальку і водойми!). Та таких авангардистів садового мистецтва — переконлива меншість. Мені особисто здається, що наша репутація як «нації садівників», скоріш за все, виростає із пристрасті, з якою ми облагороджуємо ті маленькі клаптики дерну, із любові, яку ми вкладаємо в наші сади, а не із небаченої вигадливості у ландшафтному дизайні.
Національна спілка запобігання жорстокому ставленню до садків
Наші типові городці позаду хати, може, й не дуже красиві, але вони точно свідчать про те, що ми цікавимося садом, стараємося і прикладаємо до тих клаптиків багато зусиль. Садівництво — це, либонь, наше улюблене хобі. Останнє опитування показало, що понад дві третіх населення належить до «активних садівників» (мене мучить питання, хто ж такі «пасивні садівники»: чи ті, хто сердяться через шум сусідської газонокосарки, належать до «пасивних», за аналогією до пасивних курців? Може, й так. Ви мене зрозуміли).
Майже всі будинки в Англії мають сякий-такий прилеглий городець. І майже всі вони облагороджені та доглянуті — деякі більше, деякі менше, але зовсім занедбані трапляються дуже зрідка. А якщо й трапляються, то не безпричинно: дім може бути незаселеним або його орендує група студентів (а ті думають, що догляд за садком — повинність орендодавця); занедбаний садок може бути способом оповістити світові про свою ідеологічну чи життєву позицію; або ж там живуть дуже бідні, знедолені, неповносправні мешканці або ті, хто потерпають від депресії чи мають ще якісь страшні клопоти. Тим останнім з перелічених можуть ще пробачити недбальство, але усіх решта сусіди будуть люто паплюжити та ганити (щоправда, пошепки). Існує навіть свого роду неофіційна Національна спілка запобігання жорстокому ставленню до садків (НСЗЖСС), члени якої вважають, що недбале ставлення до садів, дітей та тварин — явища одного рівня.
Правило НСЗЖСС, як і наше щире зацікавлення у садівництві, пояснює, чому ми почуваємося зобов’язаними присвячувати стільки часу та зусиль нашим садкам.[40]
Класові правила
Дослідник історії садівництва Чарльз Квест-Рітсон рішуче заперечує новомодну претензійну традицію розглядати садівництво як форму мистецтва, а історію садівництва, відповідно, — як галузь історії мистецтва. На його думку, садівництво «ніяким боком не стосується історії мистецтва та естетики… Вся суть у соціальному прагненні, способі життя, грошах та соціальних класах». І я з ним погоджуся, адже мої студії англійців та їхніх садочків показали, що дизайн та вміст наших садків переважно залежить, — чи принаймні перебуває під чималим впливом, — від того, що зараз модно в класовому середовищі, до якого належать або прагнуть належати мешканці будинку.
«Чому, — цікавиться Квест-Рітсон, — сотні англійок із середнього класу мають городчик із висадженими білоцвітими рослинами, городець із овочами і цілу колекцію старомодних троянд? А тому, що це круто або було круто десять років тому. І зовсім не тому, що власники садків вважають ці атрибути красивими і корисними. Насправді їм просто приємно мати ці речі і так вони вивищуються над сусідами. Сади — це символ соціального статусу та фінансових статків». Я б не була такою категоричною і подала б це трохи м’якше: ми не настільки вже переймаємося соціоекономічним підґрунтям наших клумб, як це стверджує Квест-Рітсон. Ми щиро віримо у
