Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

Ці клаптики, хоч і малі, та не менш важливі за коробки. Малесенькі огризки землі, якими деінде у світі ніхто б і не переймався, ми шануємо так, сливе це неозорі землі заміських маєтків. Може, ми собі й придумали оборонні рови і підйомні мости, але вже як так, то кожен порядний англійський замок має мати «землі», хай і мініатюрні. Подивімося на типову, нічим не особливу вуличку десь у передмісті або в «райончику з особняками», де в два ряди вишикувалися невеличкі, нічим не примітні спарені особняки[36] чи багатоповерхівки[37]. У таких живе переважна більшість англійців. Кожен будинок зазвичай має крихітний клаптик зелені спереду і трохи більший — позаду. У заможніших районах передні клаптики будуть трошки більшими, оскільки будинок розташований на пару футів вглиб від дороги. У менш заможних районах цей передній клаптик зменшиться до тонесенької, чисто символічної зеленої смужки, але при вході можуть бути ворота і стежинка до вхідних дверей, яку можна здолати в один-два кроки. А обабіч стежки, з обох боків, обов’язково ростиме якась зелень, щоб клаптик мав вигляд правдивого «садочку» («Садок коло хати» і стежинка, до слова, виконують роль символічних рову та підйомного мосту).

Не для себе сад плекай

На таких вуличках усі ці куці латочки-садки — і ті попереду, і ті позаду будинку, — обов’язково огороджені парканцями або ж навколо них зведені стіни. Огорожа переднього садка зазвичай невисока, щоб його було добре видно. А от паркан позаду будинку — навпаки, високий, щоб ніхто не міг зазирнути. Садок перед будинком, скоріш за все, більш доглянутий, краще продуманий і причепурений. І справа не в тому, що ми їх більше любимо. Навпаки, ми в тих садках перед домом взагалі не проводимо часу — ми їх тільки полемо, поливаємо, доглядаємо і наводимо «красу».

Ось одне із найважливіших садових правил: ми ніколи, от ніколи в житті, не сидимо у садках перед хатою. Навіть якщо садок достатньо великий, щоб там поставити лавку, ніхто й ніколи там її не поставить. У садку перед хатою не можна не тільки сидіти: якщо ви там занадто довго стоїте і не зайняті прополюванням чи підстригання живоплоту, то подумають, що ви з’їхали з глузду. Якщо ви не зігнулися в три погибелі, не присіли порпатися в землі чи якось ще не демонструєте свою зайнятість та хазяйновитість, то вас запідозрять в особливій забороненій формі неробства.

Садок коло хати, яким би він не був принадним і манким до відпочинку, служить лише для показухи. Його покликання — тішити і принаджувати усіх, крім власників. Це правило дуже нагадує мені закони племінних общин, де побутує складний ритуал обміну подарунками і людям не можна насолоджуватися плодами власної праці. Еквівалентом до племінного правила «Власних свиней ти не їж…» у нас би було «Не для себе сад плекай».

Правило приязності у садку перед хатою (і метод «губки»)

Якщо ж ви таки прополюєте навпочіпки, сапаєте і підрізаєте рослини у своєму садку, то точно зауважили, що це один з тих рідкісних моментів, коли сусіди можуть з вами побалакати. Особа, яка порається в садку коло хати, автоматично має статус «відкритої» до спілкування, і сусіди, які б ніколи навіть не подумали постукати до вхідних дверей, можуть зупинитися і потеревенити собі (скоріш за все, розмова почнеться із коментаря про погоду або ввічливої зауваги про ваш городчик). Власне, мені відомі такі вулички, де мешканці терпляче чекатимуть, щоб сусіда вийшов поратися в садок, і аж тоді підійдуть поговорити про надважливу справу чи перекажуть повідомлення, яке не терпить зволікань (наприклад, інформацію про дозвіл на перепланування). Іноді вони чекають цілими днями, а то й тижнями, поки видивляться сусіда, що длубається в садку в позі зю. Та просто піти і подзвонити у дзвоник вони не можуть, таке «вторгнення» є немислимим.

Для мого дослідження садкова відкритість до спілкування виявилася дуже помічною: я могла легко підібратися до об’єкта, спершу прикинувшись, що заблукала, а потім — спитати, куди мені йти, далі — декілька слів про погоду, щоб подолати холодок, потім — коментар про їхній городець. І так, слово за словом, я могла розговорити їх і випитати про садівництво, ремонт, дітей, домашніх улюбленців і так далі. Іноді доводилося вигадувати, що я (чи моя мама, сестра чи кузинка) подумую перебратися до цієї околиці: так у мене був привід порозпитувати про околицю, місцеві паби, школи, крамниці, клуби, спільноти та заходи, а завдяки цьому я могла більше дізнатися про неписані правила, що там побутують. Під час садових інтерв’ю я переважно зосереджувалась на якомусь одному питанні — скажімо, на такому, як феномен ріелторів, та доволі часто я, як губка, вбирала величезне різноманіття інформації, з надією якось її класифікувати в майбутньому. І це зовсім не такий паскудний метод, як може здатися на перший погляд — він навіть, правду кажучи, має спеціальну наукову назву, яку я постійно забуваю. Тож я придумала власний термін — метод «губки».

Субкультурна течія: диван посеред саду

У правилі «Не для себе сад плекай» є невеличке «але», яке, як завжди, лиш підтверджує правило. Усілякі недобитки хіпі, ньюейджери та інші неформали можуть запросто поставити у садку старий просиджений диван. Вони ще й запросто всядуться на цьому дивані і, кидаючи виклик суспільним нормам, милуватимуться своїм городчиком (а городець, до речі, теж кидає виклик правилам — весь занедбаний і в бур’янах).

Оте сидіння в садку, яке суперечить правилу «Ніколи не сидіти в садку перед хатою», — це явний акт навмисної непокори, адже вони сидять виключно на дивані — не на дерев’яній лавці, не на пластиковому стільці! Це точно не будуть садові меблі, придатні для використання на вулиці. Розлізлий, часто відсирілий і помаленьку догниваючий диван — це акт протесту, який до того ж йде в парі з іншими проявами бунту: усілякими трав’яними чаями, органічними веганськими продуктами, ганджібасом, одягом в стилі ультра-мега-супер еко, постерами на все вікно з написом «Скажи: Ні ГМО»… Варіації на тему можуть бути різними, але ви добре розумієте, що я маю на увазі — типові бунтарські субкультури.

Більш консервативні сусіди можуть поглядати на бунтарів-диваносидів з-під лоба і пхикати собі обурливо, та згідно з традиційними правилами про скигління по-англійськи, обурені підглядальники ніколи не вступають у прямі конфлікти з бунтарями, а просто сиплють пустопорожніми наріканнями одне поперед одним. Зрештою, поки диванні бунтарі притримуються бунтарських правил та не роблять нічого незвичного або геть приголомшливого, як-от вступ до місцевого жіночого чи гольф-клубу, то їх без проблем толерують. Правда, толерують з такою зневажливо-зверхньою поблажливістю, до