Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд
Після тривалого очікування в лісі, поміж наляканих солдатів, які невпинно блюють, Софія та інші отримують наказ прямувати до окопів. Навколо, як і раніше, тихо. Вони їдуть своїми санітарними машинами через Волю-Шидловську, «де з куп каміння стирчать лише труби», проїжджають повз поля, пориті снарядами, повз «випалену і потворну» нічийну землю. Не видно жодної душі. Навколо — ані звуку. Панує тиша. Чується тільки гуркіт моторів санітарних машин. Вони їдуть до земляних арабесок окопів: божевільний задум, але ж і у німців по той бік фронту незвично і напрочуд тихо.
У повітрі відчутно незнайомий запах.
Софія сповзає в окоп. І бачить там тіла, купи тіл; деякі в коричневій формі російської армії, інші — в німецькій сірій. Звісно, вона і раніше бачила вбитих, але тут щось нове. Тіла лежать у таких «викривлених, болісних, неприродних положеннях, що ми ледве могли відрізнити одне від одного». Отруйний газ, що забрав життя російських солдатів, спричинив загибелі німців, які наступали. Софія та інші починають шукати і справді знаходять ще загиблих у прихистках, у траншеях, куди солдати тікали в паніці, але все одно були вражені газовою атакою. За кулеметом, укритим червоним пилом, скоцюрбився санітар. Хтось торкається до його, і він, мертвий, падає на землю.
Тих, хто виявляв хоч якісь ознаки життя, відвозять на поле. Софія та інші знімають з них пропахлі газом шинелі, але більше нічого не можуть зробити. У попередній газовій атаці на Східному фронті[110] німці використовували так званий «T-Stoff», бромід ксиліл, щось на кшталт сльозогінного газу, сильнодіючого, але не смертельного. Але тепер усе інакше: тепер це хлор[111]. Бочарська та інші в паніці. Що робити? Вони абсолютно розгублені. Хтось пропонує спробувати ввести постраждалим соляний розчин. Але люди відразу ж помирають від такої ін'єкції. Бочарській та іншим не залишається нічого іншого, окрім як безпорадно спостерігати, як солдати з посинілими обличчями вмирають «цією жахливою смертю», до останньої хвилини зберігаючи ясну свідомість, марно намагаючись дихати, напружено, зі свистом. На почорнілих обличчях особливо яскраво вимальовуються білки очей.
До них підходить жінка. Вона каже, що шукає свого сина. Вони дозволяють їй шукати. Бочарська бачить, як жінка ходить полем, де лежать солдати, від одного до іншого. Вона шукає серед живих і мертвих. Безрезультатно. Жінка просить відвезти її до окопів. Її відвозять туди, усупереч усім правилам. Таке відчуття хаосу і відчаю охопило всіх! Так чому б не дозволити жінці пошукати свого сина? Вона зникає вдалині, сидячи в машині разом з санітаром. Потім машина повертається. Поруч з жінкою лежить тіло її хлопчика.
«Усю ніч, — розповідає Софія Бочарська, — ходили ми від одного до іншого з ліхтарями в руках, не в змозі що-небудь вдіяти, дивлячись на потерпілих і на тих, хто задихався і вмирав». На світанку надійшов наказ вколоти солдатам камфорну олію, що зазвичай використовували при отруєннях і колапсі. Тим, хто вижив на полі, вкололи кожному по десять грамів. Здавалося, це полегшило їхні страждання.
54
Неділя, 6 червня 1915 року
Крестен Андресен евакуйований з госпіталю в Нуайоні
Можливо, цей випадок, примхливий випадок урятує його? Темної ночі на початку травня Андресен упав у вузькій траншеї та зламав ногу. Після цього він більшість часу проводив у госпіталі, лежачи у великій залі, яка колись була театром. За ним доглядали привітні французькі черниці, а він нудьгував без книг. Йому докучала погана їжа, — хворих, як уважалося, не потрібно було годувати так само, як і солдат на фронті[112], — але в цілому він був дуже задоволений. «Як мінімум шість тижнів», — сказав йому лікар. Якщо пощастить, він, можливо, залишиться в госпіталі й до липня. Можливо, війна на той час уже завершиться?
Лежачи в ліжку, Андресен, за своїм звичаєм, багато розмірковував про війну, про те, що буде, про мир і про те, як усе влаштується. У травні Італія оголосила про свій вступ у війну, англійці наступали у Фландрії, а французи наполегливо атакували Аррас. Запеклі бої тривали на горі Лоретто. Поширилися чутки про те, що США і багато балканських країн незабаром приєднаються до супротивників Німеччини. Андресен не припиняв дивуватися тій самовпевненості, з якою багато німців реагували на загрозу: вони повторювали, що війна, можливо, і триватиме, але перемогу все одно здобуде Німеччина. Сам же він сподівався, що політичні ускладнення, дійсні або уявні, сприятимуть настанню миру. І він знав, що робитиме в цьому випадку. До серпня 1914 року він десь із півроку працював учителем у Фіндінгу. Після війни він хотів би повернутися до роботи з молоддю. Ще він мріяв спорудити собі невеликий будиночок, не більший, ніж «курник тітки Доротеї, але дуже романтичний і зовні, і всередині».
Тим часом за останні дні загострилося становище близ Руа, усього за десять кілометрів від тієї ділянки фронту, де стояв його полк. Удень і вночі вони чули звуки артобстрілу. Подейкували, що французька піхота прорвала лінію фронту. Слава богу, він уникнув цього кошмару. Незабаром знадобляться вільні лікарняні ліжка для нових поранених, і кажуть, що всіх, хто видужує, евакуюють до Німеччини.
Він поки що нічого не знав про це. Більшість тижня він пролежав на зеленій травичці під грушевим деревом, і в теплому повітрі чувся м'який рокіт далеких гармат. Увечері він пішов на концерт послухати церковну музику. Коли накульгуючи повернувся в госпіталь, то дізнався про те, що на них чекає. Андресен тут-таки зібрав свої речі. До Німеччини! Зброя та інше військове спорядження складені в одну купу, особисті речі — в іншу. Вигукнули їх імена, і вони отримали проїзні документи і по маленькій паперовій бирці, яку слід було приколоти на груди, з іменем, військовою частиною, діагнозом та іншим. Об одинадцятій годині був відданий наказ про відбуття.
Їх посадили в автомобілі, по п'ятеро чоловік у кожний. Цієї літньої ночі вони вирушили в дорогу. Вони зустріли кілька офіцерів. Вони стояли біля узбіччя і вдивлялися в горизонт, осяяний артилерійським вогнем і спалахами вибухів, світлом прожекторів і повільно згасаючими сигнальними ракетами. Але все це його вже
