Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

48

Субота, 1 травня 1915 року

Флоренс Фармборо чує прорив фронту у Горліце

Як і для мільйонів інших людей, прощання на вокзалі стало для них піднесеною миттю. Для більшості воно стало єдиною піднесеною миттю в їхньому житті. На Олександрівському вокзалі в Москві жахлива тиснява. Співали національний гімн, благословляли одне одного, обіймалися й бажали одне одному успіхів, дарували шоколад і квіти. І ось потяг вирушив у дорогу, повз людей, які кричали «ура» та махали навздогін. Їхні обличчя виражали надію і невпевненість. Її саму переповнювало «дике збудження»: «Ми їдемо! Ми їдемо на фронт! Я така рада, що не знаходжу слів».

Її частину розмістили в Горліце, злиденному провінційному містечку в галицькій частині Австро-Угорщини, понад півроку окупованому російськими військами. Горліце знаходився просто поблизу лінії фронту. Австрійська артилерія щодня обстрілювала місто, але дещо хаотично, немов швидше з принципу, ніж за планом. Австрійців не хвилювало, що жертви їхнього обстрілу є такими ж, як і вони самі, підданими кайзера. Вежа великої церкви розколота навпіл. Від багатьох будинків залишилися лише руїни. До війни в місті налічувалося 12 тисяч жителів, тепер же тут всього тисяча-дві тих, хто не встигли втекти і зі страху ховаються у підвалах. Дотепер Фармборо та інші сестри польового шпиталю займалися здебільшого потребами цивільного населення, і насамперед роздавали людям їжу. Гостро відчувався брак продовольства. Природа тішила око весняною зеленню.

Пересувний польовий шпиталь номер десять містив три відділення, зокрема два санітарних, що легко переміщувалися туди, де вони були перш за все необхідні. У кожному з цих відділень були офіцер, унтер-офіцер, двоє лікарів, асистент лікаря, четверо медбратів і чотири сестри милосердя, тридцятеро санітарів, два десятки двоколісних санітарних візків, запряжених кіньми (з червоним хрестом на брезенті), і стільки ж кучерів і конюхів. Третє відділення було стаціонарним, у ньому більше ліжок і більше місць для зберігання запасів. Тут знаходиться транспорт госпіталю, поміж якого два автомобілі. Флоренс працювала в одному з санітарних відділень. Вони упорядковували який-небудь залишений будинок, чистили його, фарбували і розгортали в ньому імпровізований лазарет — і операційну, й аптеку.

Горліце, як уже було зазначено, знаходився поблизу фронту, біля підніжжя Карпат. Серед будинків щодня розривалися снаряди. Незважаючи на це, тут було відносно спокійно, так що навіть деяка байдужість охопила російських військових. Це було помітно кожному, хто сюди потрапляв. Були відсутні надійні укріплення, обов'язкові на притихлому Західному фронті[98]. Окопи були мілкими, халтурними і більше нагадували канави, захищені ріденькими рядками колючого дроту. Звісно, взимку було важко закопуватися в землю, але солдати не намагалися це зробити, і тепер, коли ґрунт відтанув, їм було ліньки, та й лопат бракувало.

Російська артилерія рідко відповідала на хаотичну стрілянину австрійців. Подейкували, що це від браку боєприпасів, але насправді в обозі снарядів було більш ніж достатньо. Однак бюрократи у військовій формі, яким було доручено цю справу, притримували боєприпаси в очікуванні чогось більш значного. Російська армія планувала новий наступ на півдні, через карпатські перевали (ворота до Угорщини!), завалені смердючими трупами, що розкладалися, залишеними тут після тяжких і безрезультатних зимових боїв. Тоді тут потрібно буде концентрувати ресурси, питання тільки, чи правда це. Давно вже поміж росіян у Горліце панує тривога і поширюються чутки про те, що австрійці отримали підкріплення у вигляді німецької піхоти і важкої артилерії.

Цієї суботи Флоренс, як і решта в шпиталі, прокинулася завидна від артобстрілу.

Вона схопилася з ліжка. На щастя, вона спала одягненою. Усі, крім, мабуть, Радко Дмитрієва, командувача російської 3-ї армії, вирішили, що щось трапилося. Гуркіт посилювався, вибухи почастішали, поблизу почала відповідати російська артилерія. Кулі від картечних гранат падали на вулиці та дахи будинків.

У деренчливих вікнах Флоренс помічає спалахи на тлі ще темного неба. Вона бачить, як з гарматних жерл згустками виривається полум'я, як воно перемежовується з блискавками вибухів. Вона бачить світло прожекторів, різнокольорові вогні сигнальних ракет, раптові язики полум'я. Люди в будинку кидаються на підлогу. Стіни трясуться від артобстрілу. Починають надходити поранені.

Спершу ми встигали допомогти всім. Потім нас просто приголомшила їхня кількість. Поранені надходили сотнями, з усіх боків: хтось міг пересуватися сам, інші повзли по землі.

Клопотом лікарів у такій безвиході став жорсткий відбір. Тим, хто стояв на ногах, допомоги не надавали; їх відсилали в базове відділення госпіталю. Тих, хто не міг стояти, було страшенно багато, їх клали рядами просто неба, давали їм болезаспокійливе, а потім оглядали їхні рани. «Як тяжко було чути стогони і крики поранених». Флоренс разом з іншими робила все можливе, навіть якщо допомога здавалася марною, а потік розірваних і знівечених тіл не вичерпувався.

Година за годиною все залишалося незмінним. Іноді панувала тиша.

День добігав кінця, згустилися сутінки.

Навколо блукали люди-примари. Вони стогнали, кричали, їх висвітлювало різке, далеке світло.

Наступного ранку, близько шостої години, Флоренс разом з іншими почула новий страхітливий звук: це був раптовий, вібруючий гул, схожий на шум водоспаду, він долинав від дев'ятисот артилерійських знарядь різноманітних калібрів, що відкрили вогонь одночасно кожним п'ятдесятиметровим відрізком фронту. За кілька секунд долинула протяжна луна від удару. Шум від металевих звуків розривів наростав. Ось це вже стіна гуркоту, а звуки все вихряться, ширяться, немов сили природи.

Простежувалася нова і вкрай неприємна логіка в цьому артобстрілі та в тому, як гуркотіли розриви снарядів на російській лінії фронту. Технічний термін тут — Glocke, дзвін. Вогневий вальс крутиться то туди, то сюди, убік, углибину, уздовж російських укріплень і окопів. Це зовсім не те, що довільні обстріли австрійської артилерії, і навіть відрізняється від суботнього вогневого шторму. Тут артилерія виявляє себе як наука, обстріл обчислений за секунди і до останнього кілограма, щоб завдати максимальної шкоди. Це щось нове.

Спершу вони з недовірою почули слово «відступ».

Потім побачили його в дії: довгі нерівні шеренги змучених, замурзаних глиною солдатів потягнулися повз них. Зрештою надійшов наказ: «Негайно відходити, кинути спорядження і поранених!» Як кинути поранених? «Так, кинути поранених! Швидше! Швидше! Німці ось-ось увійдуть