Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Кривава історія Російської імперії — зовсім не пишномовне визначення подій останніх століть. Легше було позбутися людей, що чинять опір, як черкесів і абхазів, аніж намагатися навчити їх рабському співіснуванню. І всі ці століття до людей ставилися як до неминучого зла, пригноблюючи їхні традиції, руйнуючи їхні культури, знищуючи їхні мови. До радянської частини імперської історії володарі однієї шостої частини суші підійшли вже як підготовлені колонізатори, добиваючи все, що могли зберегти, передаючи від предків до предків окуповані народи. Окупанти не змогли придушити головного, що зберігали люди, — бажання бути вільними.
В один із днів російсько-грузинської війни у серпні 2008 року я спустився в підвальний магазинчик у центрі Тбілісі, щоб купити води і чогось поїсти. До мене підійшла літня грузинка, вона вимовила фразу, яку я ніколи не забуду: «Якщо ми, грузини, такі погані, то чому вони гірші за нас». Хто «вони» — і так було зрозуміло, але в самому реченні було висловлено все ставлення грузинів до російської окупації. Нема тих 200 років спільного життя і, як запевняли в радянських підручниках, «спільного щасливого співжиття», у людей є історична пам’ять, що не дозволяє їм забути те, що сталося два століття тому.
Ця історична пам’ять прокидається у багатьох — грузинів, українців і молдовців, казахів і таджиків, татар і чеченців. У цій пам’яті зберігається те, що ретельно приховувалося, — вбиті предки і спалені аули, підірвані церкви і мечеті, депортація, репресії і розстріли, знущання з мови і культури. Але відчуття свободи зберігалося завжди.
Тоді, шість років тому, я повернувся із Грузії до Москви і кілька разів намагався переказати ту фразу літньої грузинки, щоб росіяни усвідомили те, що накоїла їхня влада. Ще кілька місяців тому вони із задоволенням поїдали привезену мною чурчхелу, пили грузинське вино, слухали нові диски з грузинською музикою, а тепер між ними та мною з’явилася величезна стіна недовіри, ненависті й злості. Вони зненавиділи грузинів в одну мить, неначе ці низькорослі диригенти в Кремлі змахнули руками і народ здурів воднораз. Тоді я зрозумів остаточно, що любити, а через день ненавидіти можна тільки чуже. Любили, бо захопили, зненавиділи, бо їм сказали: «Годі, ми ситі вашою фальшивою любов’ю».
Гаразд, грузини — кавказці, з незрозумілою для росіян культурою і зовсім незрозумілою мовою. Але що трапилося з росіянами, які раптом розлюбили українців? Нічого — все те саме, що з чеченцями і грузинами, — вони захотіли бути вільними, а росіяни цього не хочуть. Росіяни зараз переживають стан злого й агресивного чоловіка, якого періодично покидають дружини через те, що їм страшно і боляче жити з п’яницею та неробою.
Росіяни ненавидять свободу, не розуміючи її. Свободу, яка дозволяє жити і бажати свободи ближньому. Свободу, яка дозволяє працювати і заробляти. Свободу, яка позбувається сили, агресії і тупого придушення.
У недавньому минулому була одна спроба зробити людей вільними. Міхаіл Ґорбачов проголосив гласність і перебудову, дозволив говорити правду і закликав до «консенсусу», абсолютно незрозумілого людям, які жили кілька століть в ідеологічному й економічному рабстві. Свободу не прийняли, її злякалися. Тому що свободу не можна дарувати, за неї треба боротися.
Проведіть невеликий експеримент. Візьміть тексти державних гімнів, адже гімни — це віддзеркалення менталітету і культури народів, їхніх прагнень і бажань. Порівняйте гімни Грузії, України та Росії, і ви зрозумієте, що в серці українця, грузина та росіянина. У вірші Павла Чубинського, який є основою гімну України, чотири рази згадується слово «свобода» і п’ять разів слово «воля». У грузинському — тричі, а кінцівка не залишає сумнівів в тому, що проголошує гімн, — «да дідеба тавісуплебас, тавісуплебас дідеба!», «слава свободі, свободі слава!» У російському гімні слово «свобода» трапляється тільки один раз і то як прикметник, безвідносний до людей.
Можливо, колись Росія позбудеться міхалковського імперського гімну і прийме «свободу» як належне і необхідне кожній людині. Але для цього треба зрозуміти кожного, хто живе поруч, чиїх предків захопили 500 років тому, а чиїх — пізніше. У російській Конституції народ — це влада. Поки що все навпаки — влада знищує народ, який смиренно чекає дозволу стати вільним. Так не буває.
ПОВСТАННЯ В РОСІЇ ТА СРСР
Один із найусталеніших радянських міфів — СРСР був раєм для «братніх народів». Міф спокійно існував і підтримувався пропагандою, за якою ховалася найжахливіша частина історії імперії. Книги і фільми радянського часу переконували людей у тому, що численні вороги заважали будувати соціалізм і комунізм, не пояснюючи, що, по-перше, ворогами була значна частина населення, по-друге, приховували, що бунти, повстання й протести були всі 74 роки існування СРСР. Але якщо зазирнути вглиб історії, то традиції чинити спротив владі з’явилися набагато раніше. Відтоді, коли Московське князівство раптом вирішило стати державою, постійно захоплюючи все нові й нові землі. Населення захоплених територій чинило спротив, не бажаючи підкорятися новим правилам.
Із розпадом СРСР стало відомо багато фактів. До прикладу, у радянській історіографії щодо Грузії була створена абсолютно благодатна картина — після підписання Георгіївського трактату в 1783 році цар Іраклі II відчинив двері Російській імперії. Насправді у трактаті ані слова про добровільне входження Грузії до складу Російської імперії, у ньому йшлося лише про політичне заступництво. У 1801 році російський цар Павєл I підписує Маніфест про приєднання царства Картлі-Кахеті, посилаючись на прохання на той час померлого царя Ґіорґі XII і не звертаючи уваги на спадкоємців престолу, які протестували проти захоплення Грузії. Через 10 років до імперії було приєднано й Імеретинське царство.
У російській Вікіпедії скромно згадується тільки одне повстання грузинів проти російських окупантів у 1905–1907 роках. Насправді спротив
