Антирадянські історії - Олєґ Панфілов

Тим, хто хоче отримати відповіді на ці запитання, варто почитати кілька книг, названих законами Російської Федерації: Конституцію, Кримінально-процесуальний кодекс, Кримінальний кодекс. Але громадяни зазвичай не читають товстих книжок, якщо це не детектив. Але чому їх не читають журналісти? Чому журналісти, що показують кричуще порушення закону, видають в ефір кадри, не коментуючи їх, не нагадуючи глядачам про існування закону, до прикладу: «Ми показуємо момент затримання підозрюваного (не злочинця!) і вимушені сказати, що дії міліціонерів порушують закон»? Усе, більше від журналіста нічого не вимагається.

Здається, кількість людей із вищою юридичною освітою у вищих ешелонах російської влади велике як ніколи. Хто міг мріяти про те, що президентом буде юрист, учень самого Анатолія Собчака? Торжество закону президент замінив поняттям «диктатура закону», що не рівнозначно ні за замістом, ні за сприйняттям регіональними і відомчими чиновниками, їм більше до вподоби новий винахід у юриспруденції — міра покарання «мочіть в сортірє».

Однак повернімося до телевізора. Уже з десяток років у журналістському середовищі періодично спалахують розмови про необхідність Кодексу честі або якогось документа, що засвідчив би повагу журналістів до етики журналістської професії. Майже десять років тому молодими журналістами-романтиками була підписана Московська хартія, про існування якої забули через три-чотири роки. Мабуть, багато моїх колег зрозуміли, що в не правовій державі дотримання етичних норм і зобов’язань неможливе. Не тому, що залишилося мало чесних журналістів, а тому, що владі вони не потрібні.

Звісно, журналісти не юристи, не учасники судового розгляду чи розслідування. Проте журналісти (і це правда) люблять підкреслити, що вони відображують дійсність, і не більше. Неправдою лише можна назвати байдужість перед законом, небажання бути відповідальним за те, що влада використовує журналістику для власних потреб. Владі потрібно створити громадську думку з приводу «законності» дій федеральних військ в Ічкерії? І на екранах з’являються російські генерали, які із завидною фантазією розповідають про кількість убитих чеченських бойовиків (якщо так багато вбили, отже, там справді громадянська війна!). Владі потрібно показати боротьбу зі злочинністю? На екранах — дикі крики омонівців і азербайджанці з московських ринків, які лежать у багнюці. Омонівці б’ють їх ногами по ребрах, а кореспондент або коментатор мовчить. Не знає закону? Чому не знає? А якщо омонівець випадково приб’є журналіста? Таке вже трапляється…

Зараз телебачення для російської влади — те саме, що кіно для Лєніна. Це і найважливіше джерело інформації, це і сучасний засіб пропаганди. Шкода, що через якийсь час ми побачимо телебачення повністю контрольованим, як радянський кінематограф. Тоді про беззаконня, що показують на екрані, говорити буде пізно.

Влада зацікавлена в тому, щоб показувати активність правоохоронних органів, оскільки країна перебуває у стані війни (як хочете називайте — контртерористична операція, громадянська або національно-визвольна війна, але війна). Генерали люблять повторювати, що «коли гармати говорять…», але чому це поширюється на частину Росії, яка не воює?

Трансформація образу дяді Стьопи в амбала, що розбиває на показових виступах об власну голову пляшки і цеглу, а в повсякденній роботі розбиває чужі голови, вигідна. Так легше тримати народ у шорах страху і всенародної любові до партії й уряду. Про уряд відомо все, та й назва партії надокучила…

Щоразу, коли я проходив між станціями московського метро, виявляв чергову сцену з дитинства. Всі мої піонерські роки минули під акомпанемент радянської пропаганди, що заважає самостійно обмірковувати дивні обставини життя. До прикладу, мені запам’яталися кадри телевізійного фільму (звісно, радянського) про життя американських чорних, що їх нині освічені росіяни навчилися називати афроамериканцями, а переважна більшість, як і раніше, називає «неграми». Той фільм про мужнього американського журналіста, який вирішив змінити зовнішність і стати чорним, щоб розповісти співвітчизникам про труднощі та злидні нащадків африканських рабів. Мої однокласники дуже переживали історію чорношкірого американця, якого з автобуса виштовхували, в магазин не пускали, ображали, називали всілякими словами.

Кадри того фільму постійно спливають в пам’яті, оскільки більшість російських міліціонерів, які, можливо, теж бачили той шедевр радянської пропаганди, нині виступають як поборники сегрегації. Тепер, усупереч ідеологічним настановам ЦК КПРС, московські міліціонери — колишні радянські піонери і комсомольці — грають роль расистів та прихильників апартеїду. Грають добре, чуттєво, правдиво. Часто переграють, але це залежить від того, як «чєрнож…» (вибачте, колишня радянська людина зі смаглявою шкірою і чорними очима) поведеться: відразу віддасть потрібну для прожиття міліціонера суму грошей чи спробує вимовити таємниче слово «конституція». Залежно від настрою міліціонера колишній співвітчизник, який став жадібним, ризикує отримати кийком…

Ще мені згадується один фільм (а може, відразу й кілька, вони були схожі) про те, як злий військовослужбовець німецької армії початку 1940-х років перевіряє документи у селянина радянської глибинки, що опинився в окупації. «Аусвайс, шнеллер!» — кричить, надриваючись, ворог радянської країни, а потім пильно вдивляється в «аусвайс», вишукуючи те, що стане причиною подальших неприємностей для його власника. Зрозуміло, що національність була головною неприємністю. Московські міліціонери, ймовірно, теж бачили ці фільми, їх і зараз почали показувати на російському телебаченні (мабуть, як практичні посібники), тому ловлять людей виключно за зовнішньою ознакою. У співробітників правоохоронних органів є завдання ловити людей, у яких нема московської реєстрації, потенційних терористів. Для московського міліціонера антропологія — чужа наука, він не знає, що мати екстремістські нахили і бути від народження смаглявим не одне й те саме.

Мене міліціонери не зупиняли. Хоча зачіпок досить: я не громадянин Росії, хоча й росіянин, і у мене має бути реєстрація (вона є), нарешті, я з бородою, що часто асоціюється з визначенням «ваххабізм». Щоправда, і в цьому випадку міліціонери — погані спеціалісти-релігієзнавці: вони до ладу не можуть пояснити, чому бороди є і у «ваххабітів», і у членів Синоду Російської православної церкви. Але здогадуються, що православні церковники не можуть бути смаглявими і на запитання: «У тебя есть реестрация?» — не відповідають: «Нэт».

У вже неодноразово згадувану епоху популярним було слово «нацмен». Це визначення неросійського мешканця СРСР використовувалося щоразу, коли йшлося про найм на роботу, під час вступу до вишу або про анкету