Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Ви гадаєте, що в СРСР популярним словом було «супутник» чи ЕОМ? Нічого подібного, кожен школяр початкових класів знав слово «дефіцит» ліпше, ніж дорослий працю Лєніна «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі». Слово «дефіцит» було неофіційним, навіть забороненим. Але воно було, як і був сам дефіцит. Дефіцит — це стан радянської людини, коли ти знаєш про те, що на світі є фінський сервелат, але не знаєш, як він виглядає. А якщо знаєш, як виглядає, то не знаєш, де його можна купити.
Дефіцит, як говорив антирадянський гуморист Аркадій Райкін, — двигун прогресу. Не було б дефіциту, не було б сенсу в радянських людей жити на благо світлого майбутнього. Були люди, які спеціально їздили до Москви, щоб подивитися Єлісєєвський магазин, щоб знати, як виглядає дефіцит. І якщо ви гадаєте, що в Москву їздили тільки для того, щоб зайти в мавзолей Лєніна, то глибоко помиляєтеся. Багато людей відвідували Москву, щоб практично переконатися в тому, як Лєнін бачив комунізм на окремо взятій території. Найсвідоміші люди спочатку йшли у мавзолей, а потім у магазини, щоб сільським сусідам розповісти, що таке «світле майбутнє». А може, навіть відрізати шматочок ковбаси.
У СРСР їжі присвячували пісні й оповіді, вірші й романи, фільми і спектаклі. Тобто про неї багато говорили, співали, декламували, але її все одно не вистачало. Тому населення жило мішками: три мішки картоплі на зиму, мішок цукру і крупи — про всяк випадок, мало що у радянських вождів не вийде. І майже в кожній сім’ї на полиці зберігалися яскраво оформлені книжки, наприклад, «Книга про смачну і здорову їжу». Інколи вся сім’я збиралася, щоб погортати і почитати, розглянути фотографії. І мало хто знав, що вся ця їжа була сфотографована у святая святих СРСР — у кремлівському ХозУ, в тому самому місці, де зовсім не знали слова «дефіцит» і знали «де дістати».
Путін і не приховує, що хоче відродити СРСР. Ну, бодай у якомусь вигляді. З територіями у нього не особливо виходить, і тоді він вирішив повернутися до справжнього минулого — дефіциту. І це правильно — сита радянська людина ніколи не думає про плани партії та уряду. Думки про державу з’являються тільки в голодному стані і забутому процесі «діставання». Адже забули ж наші предки про те, як жила Російська імперія у знаменитому 1913 році? Забудуть і сир «рокфор». Тому що так треба! Так сказав Путін.
НЕПОТРІБНА СВОБОДА
Років дев’ять тому я потрапив у жахливу ситуацію: кілька днів не міг пояснити студентам університету Майамі в штаті Огайо, що таке російська свобода слова. Юні американці ніяк не могли зрозуміти, чому в російському Кримінальному кодексі є статті, за якими можна ув’язнити журналістів, і чому, коли в Росії вбивають журналістів, ніхто не виходить на вулиці й не протестує, а також чому журналісти мовчать, коли влада закриває їхні газети, журнали, телеканали або радіостанції. Щоб пояснити стан суспільства, що так байдуже ставиться до свободи, довелося б переказувати історію Росії, принаймні останніх п’яти-шести століть. Вихід знайшовся несподівано: перед черговою лекцією я придумав невеличку казку, з упізнаваними героями і зрозумілим фіналом.
Ось уявіть собі великий зоопарк. Різні тварини представляють звичайні професії. Наприклад, вовки — це журналісти. Перший директор зоопарку був на прізвище Лєнін, другий, звісно, Сталін, потім Хрущов, потім Брєжнєв. Вовки у клітках жили привільно — їх двічі на день годували, за ними прибирали і доглядали. Єдиним обов’язком вовків було — похизуватися перед відвідувачами зоопарку, для перестраху треба було кілька разів рикнути або повити.
Одного дня прийшов новий директор зоопарку на прізвище Ґорбачов, він відкрив клітки і сказав: «Вовки, тепер у нас перебудова і гласність, ви — вільні». Вовки вискочили з кліток, побігли світ за очі. Хто в ліс, хто в поле — раділи свободі. Через якийсь час вони охляли, животи позападали, зголодніли. Вони народилися в зоопарку, і ніхто їх не вчив полювати. Новий директор зоопарку на прізвище Путін єхидно глянув на худих вовків, які блукали навколо зоопарку, відкрив клітку і запропонував повернутися до дворазового харчування і нічогонероблення. Вовки повернулися.
Студенти вислухали, і, здається, нарешті зрозуміли. Одна зі студенток запитала: «Це ж не свобода?» Ні, це не свобода, це таке суспільство, де бути вільним — невідомий стан. До свободи слова ставляться як до «свободи написати все, що спадає на думку», а політичні свободи залежать від того, що накажуть. «Чєво ізволітє-с», — говорили персонажі російської літератури, звертаючись до старшого за чином і станом, від яких, власне, і залежала свобода того, хто запитує. «Чєво ізволітє-с», — говорили кріпосні селяни, за ними повторювали їхні нащадки, начебто вільні після скасування кріпосного права в 1861 році, які до того виховали за 300 років рабського існування два десятки поколінь людей, що визначали свою «свободу» начальницьким окриком і підневільним життям. А скільки селян було в паніці від того, що їм даровано свободу, вони не вміли і не хотіли нею розпоряджатися. Легше було заламувати бриля перед паном і задовольнятися тим, що дозволить господар.
Коли російські ліберали в XIX столітті писали свої твори, в яких запитували — «Що робити?» і «Хто винен?», вони не знали відповіді, але хотіли бачити Росію такою, якою їм уявлялася Європа — чистою, гарною, освіченою і культурною. Такою, як Швеція, де закон про свободу друку було ухвалено ще в 1766 році. А в Польщі обговорювали і ще раніше — в 1532 році. Лібертаріанці розвивали свої погляди і теорії економічної свободи з кінця XVIII століття, а в Росії, вже сучасній, усього шість років тому голова Конституційного Суду Валєрій Зорькін назвав концепцію «лібертарного права» розпустою.
Нерозуміння Європи і Росії — вічна біда двох абсолютно різних систем
