Антирадянські історії - Олєґ Панфілов

Антиукраїнську пропаганду будували за кількома напрямами. Двома основними були — неприйняття Західної України і співчуття Південно-Східній. У принципі, в «бандерівській» істерії не було нічого нового. Практично весь радянський час, починаючи з 1939 року, радянському обивателеві пропаганда вказувала на внутрішніх ворогів — мешканців захоплених Червоною армією Латвії, Естонії, Литви, західних областей України і Білорусі. Аж до розвалу СРСР, на думку радянських людей, там жили «антинародні елементи», які не визнають радянської влади.

Сучасна російська пропаганда намагалася утримати такі настрої в суспільстві, а кажучи про Україну, навмисно відокремлювала «наших» — з Донбасу, Одеси і Миколаєва від «не наших» — особливо зі Львова, Івано-Франківська і Тернополя. Цю схему біполярності в Росії досі підтримують, намагаючись переконати росіян у тому, що разом уся Україна жити не зможе. Приблизно так само пропаганда намагається впливати на російськомовне населення балтійських країн, принижуючи корінне населення.

Якщо з Україною боротьба за голови йшла завжди, то ситуація на півночі Казахстану утримується зусиллями найстарішого президента номенклатурного пострадянського простору Назарбаєва, який чудово усвідомлює кремлівську небезпеку. Це не означає, що у російськомовних мешканців немає шовіністичних настроїв, але їм поки що комфортно: і у зв’язку з лавіруванням Назарбаєва між мовними проблемами, і через високий, вищий, ніж у Росії, рівень життя. Але це не означає, що Кремль відмовився від зазіхань. Деякі політики періодично згадують частину Казахстану як територію «російських земель».

Читання російських газет і веб-сайтів — заняття важке й шкідливе для психічного здоров’я. Але воно необхідне, щоб зрозуміти і передбачити наступні наміри Кремля щодо сусідніх територій. За старою радянською пропагандистською традицією російські політтехнологи періодично запускають у ЗМІ інформацію або свої «аналітичні доповіді», щоб відчути настрої суспільства. Соціологи час від часу перевіряють громадську думку, яка, своєю чергою, залежить від потужності й люті інформаційної атаки або тривалості інформаційної війни. Наприклад, росіяни «розлюбили» грузинів відразу ж, з перших днів війни, після того, як на російському телебаченні почали говорити про «три тисячі мешканців Цхінвалі, які мирно спали». Так само швидко розлюбили й «українців» — і знову завдяки телебаченню.

Путін, якщо втримається після української кампанії, все одно не заспокоїться і продовжить «збирання земель російських». Важливо уважно читати російську пресу, слухати телебачення і стежити за новинами в інтернеті. Як завжди, російські політики балакучі й самовдоволені — небезпеку можна буде помітити. Урок Грузії має допомогти вчасно вжити заходів проти російської агресії.

Приїжджаючи в балтійські країни — Латвію, Литву й Естонію, я знайомився з немолодими предками своїх друзів — бабусями й дідусями, які народилися і виросли «ще до більшовиків». Вони пам’ятали і минуле життя, і прихід Червоної армії, і депортацію, і радянську пропаганду, і от, нарешті, дочекалися незалежності своїх країн. Мешканці цих держав, а також західних областей України, Білорусі й Республіки Тива — з останньої окупації. Вони приєднані через двадцять з гаком років після більшовицького перевороту, коли на більшій частині СРСР уже виросло ціле покоління радянських людей. Приблизно у такій самій ситуації опинилися мешканці країн «східного блоку», які наприкінці Другої світової війни були звільнені Червоною армією, але потім проголошені соціалістичними і, як здавалося тоді, дуже міцно прив’язаними до Радянського Союзу.

— Нам поталанило, — казали латвійці, поляки і чехи, — наші бабусі й дідусі розповідали, як було до того, коли нас силоміць запхали в соціалістичний табір. У 1980-х роках у Празі на кожній великій будівлі були розвішені величезні транспаранти — «Se Sovĕtským Svazem na vĕčné časy» («З Радянським Союзом навіки»). Від своїх чеських друзів-дисидентів почув жарт: вони показували на транспарант і додавали — «і жодної секунди більше». У ті часи Чехословаччина нагадувала центральну частину Москви, де в магазинах були продукти, а на телебаченні — голови комуністичних лідерів, які постійно закликають «берегти соціалізм». Тоді мало хто з чехів здогадувався, що та секунда близька.

У 1989 році в Таджикистані був заснований Фонд культури Таджикистану, в якому була програма створення громад національних меншин. Тоді вже було дозволено робити те, що ще недавно було категорично заборонено. Ми почали нагадувати людям, що у них є своя культура і своя мова. У радянському Таджикистані жила велика кількість переселених або тих, хто добровільно приїхав зі всіх куточків СРСР, — людей, які, як і скрізь, пам’ятали про своє коріння тільки за прізвищами і сімейними переказами, мало хто пам’ятав мову предків. Багато хто дивувався, що тепер можна без побоювання говорити, — «я — осетин» або «я — єврей», вивчати рідну мову, співати рідні пісні. Люди, які багато десятиліть були відірвані від свого коріння, на очах оживали й активно об’єднувалися. Настільки активно, що у корейців вийшло відразу три організації: дві пропхеньянівські, одна — просеульська. Інколи доходило до смішного: просеульська організація хвалилась отриманими із Сеула комп’ютерами, дві інші показували гуманітарну допомогу — значки з портретами Кім Ір Сена.

Люди повільно й азартно поверталися до своїх витоків. Творець української громади «Криниця» Михайло Кулик, здається, був єдиним у Таджикистані, хто вільно говорив українською. Виявилося, якщо не славити щодня КПРС і не вникати в написане у газеті «Правда» або в те, що розповідається у програмі ЦТБ «Время», то починаєш замислюватися, чому у тебе прізвище Кох, а у сусіда — Мамєдов. Щоправда, з втратою радянського «інтернаціоналізму» почалися інші проблеми — з’ясовування стосунків за допомогою Кремля. З’ясувалося, що «дружба народів» була лише однією з численних ширм, створюваних радянським агітпропом.

У Радянському Союзі були принаймні дві особливі «інтернаціональні» звички: численні анекдоти, у яких негативними героями були представники різних народів. Згадайте анекдоти про чукчів. По-друге, рано чи пізно в будь-якій компанії обов’язково починали обговорювати національність присутніх або відсутніх. Чому ця традиція продовжується досі? Численні фобії супроводжують населення вже майже сто років. Через 24 роки після СРСР люди, як і раніше, більше цікавляться національністю, ніж діловими або людськими якостями. Штампи зберігаються досі: татарин чомусь обов’язково має бути хитрим, єврей — жадібним, українець без сала жити не може, німець до неподобства пунктуальний, а чеченець, якщо відвернешся, то обов’язково заріже.

Відповідь виявиться дуже