Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Коли застановимося над цим, яку організаційну працю перевела Н.К. (вона не уявляла з себе сталої робочої машини, бо більшість відділів заступалося молодими, хоч і здібними, старшинами) та команди Корпусів, у порівнююче невеликому для тої справи речинці (від 15. січня до 3. березня 1919. р.), то самі дивуємося тій величі духу й енергії та творчій силі, яку виявили в той час молоді фахові сили нашої армії. За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних боєвих операціях, наша армія виростає в поважну, одноманітну, зреформовану боєву силу кількістю 50–60 тисяч і 60 гармат[9].
Уся ця велика праця коло організації нашого апарату боротьби була ще обміркована при начальникові штабу армії, полковникові Мишківському, при якому почато вже фактичне переведення плянів в життя. Новий начальник штабу, полковник Курманович (за успішний провід 1. Корпусом його іменовано полковником, а на Великій Україні генералом), продовжував почате діло. Він заімпонував мені з першого дня свого прибуття до армії. Я пізнав у ньому видатного й свідомого старшину, якому не бракувало ні теоретичного, ні практичного досвіду.
З "Українського Стрільця" ч. 18 ми довідуємося, що генерал Курманович народився 26. лютого 1876. р. у Вільшанці, пов. Золочів; був сином о. Йосифа, уніатського священика з Холмщини, який зза браку парафії був сільським учителем; скінчив 5 кляс гімназії в Золочеві, школу кадетів у Лобзові біля Кракова й військову школу австрійського генерального штабу; по скінченні був приділений до служби на переміну в генеральнім штабі та у вишкільних частинах; світова війна заскочила його на російському фронті, де попав у полон; шляхом виміни повернувся в травні 1915. р. і служив аж до розпаду Австрії безпереривно на фронті, як курінний, полковий і бригадний командант. 1. листопаду 1918. р. зголосився в Українській Місії у Відні до Української Армії, але зза недуги виїхав до Галичини щойно 24. грудня 1918. р.
На початку лютого питання заміни начальника штабу старшиною західної школи, — про що я вже згадував — настільки стало актуальним, що я був примушений, просити згоди Державного Секретаріяту, призначити на це місце полк. Курмановича. Державний Секретаріят не тільки що апробував моє прохання, але пішов ще далі. 3 іниціятиви Д.С.В.С. іменувала його Національна Рада Військовим Секретарем. Полк. Курманович прийняв призначення з тим застереженням, що фактичний провід справами Д.С.В.С. залишався за б. товаришем Секретаря В.С. майором Бубелою. Згідно з розпорядком Державного Секретаріяту, полк. Курманович рахувався у сталій відпустці й тільки у важливіших справах мав приїздити до Станиславова. Завдяки такій розвязці справи, полк. Курманович, як військовий секретар, міг впливати й на організаційну роботу глибокого запілля. Ми знали, що глибшому запіллю не тільки доведеться взяти на себе пізніше піддсилення армії, але можливо, ще й організацію нових фронтів. Праця в запіллі й тоді вже була в повному ході, але поки що всі її зусилля йшли на підтримання ладу й спокою в самому краю. Творилася жандармерія, а кадри рівночасно відогравали ролю окружних залог. Жалко лише, що на дійсно потрібну зміну, — тобто підлеглість запілля фронтові, — Державний Секретаріят рішився тоді, коли армія була вже у відвороті.
Полк. Курмановичові доручив я як організацію штабу армії, так й штабових апаратів при Корпусах. Особиста його знайомість з більшістю старшин, як це мені здавалось, багато причинилася до правдивого використання їх здібностей. У цьому заслуга полк. Курмановича неоцінима.
Поділяючи погляд генерала Геруа, що штабовці повинні бути інтелектуальною силою в армії, а командний склад носієм етики й волі, находжу потрібним ствердити, що для командного складу на вищих ступнях командування не вистарчає сама практика, — йому потрібне також основне знання теорії. Провідники рівночасно мусять бути й виразниками ідеї ведення боротьби. Тому такі стратегічні сили, як Жоміні й Клявзевіц, підчас їх перебування на російській службі, могли бути лише на посадах начальників штабу у генералів-росіян.
Я не утруднював начальникові штабу заповняти штабові посади та референтури Н.К. чужинцями й нічого не мав проти призначення їх начальниками штабів вищих одиниць, але на посадах командантів корпусів і переважної більшости бригад я хотів бачити старшин-українців. Ось тому, хоч як велике було незадоволення полк. Косаком, командантом 3. Корпусу, всеж я настоював на часовому затриманні його, бо саме тоді ми переживали організаційний мент, а організаційних здібностей йому не могли відмовити навіть його вороги. Що правда, бракувало йому основних військових студій, а головно службового такту і тому його підсилено солідною силою полк. ген. штабу Долежалем, який визначався тактовністю, спокоєм, розважливістю та методичною й тривкою технікою, чого саме полк. Косакові бракувало.
У 1. Корпусі місце полк. Курмановича мав зайняти полковник Микитка, що вже тоді за бої під Львовім був іменований полковником. Це був мій особистий вибір, бо мені здавалося, що властивости його характеру, рішучість, енергійне переведення в життя замірів команда та хоробрість будуть на нашій Півночі, де характер подій був дуже рухливий, —
