Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Щодо озброєння, то як це вже було вище зазначено, справа стояла зле. Післяж двох місяців боротьби наші запаси набоіїв для австрійської зброї цілком вичерпалися. До тогож це явище не було тільки місцевим, а носило загальний характер. Вести дальшу боротьбу цими самими засобами не доводилося й думати.
Усі попередні бої показали також, яку велику вагу має тяжка артилерія в боротьбі за опанування місцевости. Підполк. С. іде так далеко, що невдачу польського наступу в середині січня у великій мірі ставить у залежність від недоброго стану гарматного діла у поляків. Я сам вже з перших днів турбувався сприводу забезпечення нашої армії тяжкою артилерією. Начальник штабу зі мною в цьому не погоджувався. Бої під Львовом показали, хто мав рацію. Не відмовляючись і надалі вживати в операціях чолового наступу, ми мусіли всеж увести в нашу програму також і забезпечення армії тяжкою полевою артилерією.
Техніка (її в нас не було), — як от панцирні потяги, авта, літаки, — не була в жадному разі зайвою. Щодо служби звязку, то той порядок, який був досі, можливо більше нам шкодив, ніж приносив користи, бо все обслуговували переважно поляки, а не українці. Установлена Начальною Командою контроля ще не давала бажаних наслідків.
Чого було досить, то це ручних гранат, до яких мали довірря стрільці, — особливо гуцули та У.С.С.
Це все є певним нарисом тої реформаційної праці, що станула у весь ріст перед нами. Ця праця вимагала консолідованої й гармонійної співпраці Начальної Команди з Військовим Секретаріятом. На жаль, постійне стремління запілля до непідлеглости мало місце також і в нашій праці в Галичині. Лише пізніше, яких два тижні перед кульмінаційним моментом боротьби, Державний Секретаріят обєднав у одній особі обовязки військового секретаря й начального вождя.
***Зогляду на все зазначене, Начальна Команда в спішному порядку мусіла підняти питания про повне переозброєння армії, про заміну австрійськоїзброїна російську. Саме ця причина вплинула на темп боротьби йзмусила Начальну Команду на довший час відкласти здійснення своїх плянів.
Розділ ІІОрганізаційна праця. — Від імпровізації до регулярної Армії
Січень, лютий і березень 1919. р. були тим періодом, коли на українсько-польському фронті боротьба досягає кульмінаційного моменту. Цими місяцями, на нашу думку, кінчиться двобій поміж Західно-Українською Народньою Республікою й Польщею. Пізніша боротьба є боротьбою молодої Республіки з могутньою Антантою, бо й самі польські війська проголошується військом Антанти.
Установлення пляну боротьби. — Заходи по здобуттю засобів.Загальне, а зокрема мілітарне, положення й стан засобів боротьби в Галичині ставить перед Начальною Командою У.Г.А. завдання поновного перегляду пляну кампанії. Це впливає також і на діяльність Н.К. в кінці січня й першій половині лютого, — тобто на витворення сприяючих умовин для переведення рішаючої операції, якої не можна було відкладати, бо час не працював у нашу користь.
Ясно, що при прийнятті рішень політичним проводом З.У.Н.Р., повинні були бути узгляднені нові обставини на Великій Україні після упадку Гетьмана. Велика Україна в кінці січня, хоч і не була ще явно в стані анархії, то у всякому разі широкими кроками наближалася до неї. Голоси поодиноких політичних провідників губилися в морі демагогічних й анти-патріотичних викриків. Дезертирство й "отаманія" нищать військо. Невиховані й непідготовані, — а разом з цим байдужі до своєї національної держави, — народні маси кидаються від одного до другого, шукачи за кращим. Цим ще ширено більше замішання й дезорганізацію. Коло патріотів, що — без ріжниці політичних переконань — підтримували у той час уряд, громадяться вже слабі й кволі рештки — ще місяць назад — великих військових частин. Це пародія, а не військо, — штаби й обози… До винятків належать Січові Стрільці, Запорожці й деякі частини з інших угруповань (більш голосні своїми назвами, ніж військовою вартістю). Одначе вони не рятують справи. Урядові чинники не мають інших засобів впливати на маси, як проклямаці та відозви. Правда, робиться спроби покарання злочинців, — спроби знищення дезертирства шляхом збільшення платні, обіцянок земельних наділів і т.і., але вони не дають реальних наслідків. У цій анархії й хаосі гинуть наші матеріяльні засоби боротьби, падає валюта, гинуть десятками тисяч коні й зводиться нанівець зброя. Патріоти розшукують місце, кудиб, — як це робиться в часі пожежі, — скласти рештки майна. Таким, в їх очах, може бути лише Галичина. I пішла луна: Галичина — "Піємонт"! Звідти, мов, почнеться відродження нашого діла. Туди треба зносити все, що ще лишилося, бо там є карне військо, там є лад…
Ми говорили вже, що на прикрому досвіді з Дніпровською Бригадою Начальна Команда прийшла до висновку, що годі було рахувати на збройну допомогу Директорії, а треба було бодай покористатися з матеріяльних засобів і військового майна Великої України. Н.К. починає турбувати штаб південно-західнього фронту, аби він уділив на українсько-польський фронт певну частину своїх значних ще, на той час, матеріяльних засобів. В особі командуючого фронтом, отамана О. Шаповала, та його найближчого помічника, полковника російського генерального штабу, Какуріна, Н.К. знаходить прихильників її домагань. Вже з кінцем січня починається перевіз ріжного військового майна до Галичини. Я рішуче стверджую, що колиб Начальна Команда не здобулася на це майно, то всі наші розрахунки оперативного характеру впалиб самі собою та ця матеріяльна скрута, яку У.Г.А. повністю відчула в кінці березня й квітня 1919. р., надійшлаб значно раніше.
Я не знаю, чи панувала вже у той час також в уряді 3.У.Н.Р. свідомість, що він лишається далі в своїй боротьбі самотним, але я маю певні дані думати, що так. Тому черговим завданням було витворити таку внутрішньо-політичну ситуацію, в якій булоб можливим черпати з країни власні міцні боєві сили. Умови, на мою
