Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Свідомо чи несвідомо, Польща йшла стежками Ірляндії та вже завчасу порозкидала свої звена по всій території Східньої Галичини. Гасла революції, що їх наша демократія зважалася в той час піднести, служать полякам чудовим щитом, аби робити в самій гущі нашого організму свою національну справу. Чи це було узгляднено, хай скажуть ті, на кому лежало витворення в запіллі духу патріотизму, лицарства й посвяти.

Державний акт 22. січня про злуку всіх земель, що святочно виголошено в Києві на площі св. Софії, мав бути основою нового політичного "вірую". Від цього часу ідея Соборної Самостінної Української Держави мала живити й посилати на подвиги провідників і маси. Те, що доходило до Н.К., свідчило, що як фронт, так теж і запілля, надзвичайно радісно прийняли факт злуки. Але булоб неправильним рахувати, що сама ідея соборности була таким великим знаряддям, яке моглоб навіть змусити Українську Галицьку Армію кинути західний фронт й обернути вістря своїх багнетів проти другої небезпеки, що нестримною лявіною котилась на Велику Україну з Півночи й північного Сходу. — На перешкоді цьому був той самий "Збруч". Змаганняж фахових сил Н.К. — скерувати боротьбу Соборної України проти найбільшоїнебезпеки — зустрілися з перешкодами внутрішньо-політичного характеру.

Як не грізною була ситуація на Великій Україні, всеж певний час ми могли ще рахувати на те, що наше запілля (Збруч) і праве крило (Сокаль — Рівне), будуть якийсь час, — хоч і не дуже надійно, — забезпечені військами Директорії. Щож до нашого Півдня, то тут справа стояла гірше, бо Румунія претендувала на Буковину, а Чехословаччина мала вигляди на Закарпаття. Румунію лучила з Польщею спільність завдань на Сході, а натомісць з Чехословаччиною виринули територіяльні непорозуміння за Тешин, які з кінцем січня привели до збройного конфлікту між Польщею й Ч.С.Р. (тревав до 25. лютого 1919. р.). Ці неприязні взаємовідносини, як теж давніща співпраця чеських й українських політиків у віденському парляменті, вплинули на це, що після поділу Австрії запанувала між чехами й українцями лагідність і приязнь. Це мало також і практичне значіння для Начальної Команди, яка через Прагу хотіла мати "віконце" як до української кольонії у Відні, так і до ширшого політичного світу. Поляки надто добре розуміли значіння Праги для нас, і тому докладали всіх зусиль, щоби перетяти нам цю життєву артерію. На ці заходи поляків ми висунули питання вивозу нафти з Галичини до Західньої Европи. Слово "нафта" дуже часто лунало в Н.К. I це не дивно, бо це був одинокий скарб в розпорядженні уряду. Це було підставою всіх міркувань господарського характеру. Начальна Команда не мала найменшого бажання простягати туди свої руки й в цьому напрямі впливала також на Команду південної групи полк. Косака. 3 другогож боку Н.К. усвідомлювала, собі, що нафта цікавитиме господарський і політичний світ. На це було чимало доказів. Хто тільки не відвідував Начальну Команду, рахував своїм обовязком заглянути до Дрогобича й Борислава. Усіх чужинців, що бували тоді в нас, цікавив більше нафтовий терен ніж Львів. Н.К. зрозуміла, що "нафта" може найбільше прислужитися нашим розрахункам, і тому змагала всіми засобами забезпечити собі вивіз нафти в Европу. Я переконаий, що колиб не цей "золотий ключик", то й останнє "віконце" зачинилосьби значно раніше, ніж це сталося.

Париж, що був у той час політичним осередком Антанти, не цікавився питанням Східньої Галичини. Там кохалися в ідеї Великої Польщі, яка малаб запевнити "спокій" на Рені й на Сході. Для цього потрібні були відповідні засоби. Українців представляли там, і взагалі в Европі, як "большевиків другої категорії". У цьому помагали полякам російські монархічні й демократичні кола. Саме там, де мав царювати дух кличів Вільсона, утворилася надзвичайно тяжка атмосфера для політичної діяльности нашого посла, др. В. Панейка. Розуміється, що очі всіх активних політиків Галичини звернулися на армію. Усі надії на розвязання проблеми покладається від тепер на успіхи на фронті. Розуміє це й Начальна Команда. Вона ставить собі завдання скористатися з боєвого щастя, що в половині січня перехилилося на наш бік.

У січні Директорія була вже офіційно в стані війни з большевиками й поляками. У той самий час на нашому Півдні, в Одесі, збіралися міцно отаборитися "Союзники". Як оцінювали тодішнє положення військові провідники зясовує нам у своїх "матеріялах до військової історії" ген. М. Капустянський. Він стверджує, що фахові військові сили були тої думки, що боротьби на два фронти Україна не витримає: (доклад з 30. 12. 1918. р., Київ). За всяку ціну належалоб ліквідувати галицько-польський фронт, бо "головний і найнебезпечніший ворог", — це большевики. З ним військо неохоче бється на фронті, крім того всередині країни большевики мають багато прихильників, особливо серед робітників і селянської бідноти. Необхідно також взяти на увагу вмілу большевицьку агітацію ймалу свідомість та темноту нашого війська й народніх мас. Большевики, захопивши владу, відразу внівець повернуть самостійність Української Держави, а соціялістичними експериментами доведуть країну до повної руїни та зроблять її ареною жорстоких боїв. Безумовно, туди буде прямувати військо з усіх сторін, а само: поляки, румуне, Антанта, донці і добровольці — все це повалить на Україну, якщо вона вступить в спілку з большевиками, чи визнає їх владу. Тоді навіть і про федерацію не прийдеться мріяти, — Україну просто розтопчуть. Певна річ, ми можемо направити проти большевиків непохитні галицькі частини, і при їх допомозі протиставитися большевицькій навалі, але це треба робити негайно, бо через кілька днів це зробити буде запізно". А далі в практичній частині докладу кажеться, — на мою думку трохи наївно, — що "Україна бере участь в активній боротьбі з большевиками, за що союзники від себе гарантують приєднання Східньої Галичини і Буковини до Наддніпрянської України". У пресі натомісць читаємо, "що військові люде прийшли до висновків, що маємо боронити землю від всіх ворогів, бо коли і впадемо в боротьбі, то наслідки наших змагань всеж будуть добрі".

Зогляду на це Українську Галицьку Армію включено в правобережний фронт. Її сусідкою на Півночі була група отамана Оскілка. Розуміється, що підлеглість У.Г.А. правобережному фронтові була лише номінальною, бо для дійсної підлеглости бракувало моральних основ.

Розвій військової штуки в останніх часах довів до того, що, з одного боку, сучасний вогонь збільшив "межу